Яскравий спогад мого дитинства — книга казок під назвою «Чарівне горнятко». Саме слово «горнятко» (не чашка, не кружка) в дитячій уяві будило дивовижні асоціації. Хотілося тоді хоча б раз потримати в руках оте чарівне горнятко...
Ці, давно минулі, відчуття накотилися, як тільки ступила на поріг одного з невеличких приміщень у стародавньому замкові князів Острозьких. У стінах, що й досі зберігають пам’ять століть, Миколина гончарня, де одразу зігріваєшся різнобарвною «хусткою» вражень. І керамічні миски, макітри, свищики, макітри, глеки, як і дрівцята у невеличкий «буржуйці», живлять твій настрій позитивом. Здається, й у кави, яку розливає господар в горнята, особливий смак, а в невеличкому гончарному кругові наче зачаїлася справжнісінька магія. Бо що інакше викликає таке нестримне бажання й собі сісти за нього і бодай на мить відчути себе митцем?
— Та ти, Миколо, чарівник, — видаю, нарешті, коли, здається, ніщо не залишилося поза увагою погляду.
— А про гончарів так з давніх-давен казали, а ще — ніби вони й з чортом дружать. І тепер я знаю, чому. Тридцять годин палити піч, підтримувати температуру, не зімкнути ока, як це було тиждень тому, непросто, — тут хоч кого у співрозмовники приймеш. Я дотепер не можу повернутися до звичного ритму, — сон десь подівся…
Мені ж раптом пригадалася розмова з жінкою, котра завершувала плеяду адамівських гончарів на Віньковеччині. Після неї не знайшлося вже продовження багатовіковій гончарній справі. Проте тоді моя співрозмовниця зізналася, що не бажає, аби її діти чи онуки так важко трудилися, бо ж їхні руки і голова не матимуть спокою.
Хіба не знав про ці труднощі Микола Величко, переймаючи досвід гончарства у єдиного донедавна на Старокостянтинівщині майстра гончарної справи Віталія Махнєва-Кондратюка? Проте вони його не зупинили.
— Спочатку, звісно, треба накопати глини, — посвячує у тонкощі цього процесу Микола. — Далі — усю перебрати, перем’яти, перецідити, щоб не було жодних домішок. А потім — висушити її у формах. Коли глина стає, як пластилін, ось тоді вже можна з неї щось творити. Особисто мені, додає, подобається працювати над тарілками. Круг крутиться, і тарілка кругла, як сонце. І настрій тоді у мене — сонячний.
До речі, старшій донечці Тамарі теж дуже подобаються тарілки, особливо — з візерунками птахів та риб.
— Спочатку тато випалює тарілки у печі, потім розмальовує і — знову у піч. Виходять вони такими блискучими…
А молодшій Ладі полюбилися котики, яких її тато виготовив на замовлення друзів. Сама ж Владочка з його допомогою зробила чашечку, розмалювала її сердечками, кружальцями і, звісно, подарувала таткові. Тепер цей дарунок наймиліший гончареві і завжди поряд з ним.
— На Поділлі та Волині, — веде далі Микола, — на керамічних виробах здебільшого зображали птахів, бо вони символізували багатство. В центральній Україні частіше — риб, які були символом здоров’я. Українська кераміка дуже поетична та велична у своїй простоті. Кожен дім вона наповнює особливою енергетикою і приносить у нього затишок.
А ось японська — зовсім інша. Мені вона подобається зумисною недосконалістю. Чашка, наприклад, може бути з нерівними краями, приплюснутою, або неоднорідно випаленою. Зате така річ має свій характер. Вона не буде схожою на іншу, навряд чи повториться двічі. В українській кераміці, скажу так, — душа, а в японській — характер. Якщо ж вдаватися до творчих експериментів — поєднувати різні гончарні школи, — отримаєш від того неймовірне задоволення.
Я вирішив, до прикладу, скомбінувати у візерунках наших птахів, смотрицьких, і традиційних англійських. Як на мене, — вийшло вдало. Поєдную також глину і дерево — такі вироби обов’язково привертають увагу.
— І щоб підібрати підходящу деревину, лозу, то вся сім’я вирушає у пошуки, — додає, посміхаючись, Миколина дружина Марина. — Зате потім відчуваєш і свою причетність до такої краси.
Від Марини дізналася, як скрупульозно вивчав Микола технологію будівництва гончарної печі. І, врешті, самотужки змайстрував її у селі Григорівка поблизу Старокостянтинова. Згодом — ще одну, значно більшу за розмірами та досконалішу. Ось там і являються світу завершені творіння майстра, що радують, вражають, дивують.
І ми знову маємо можливість переконатися, що талановита людина — талановита в усьому. Це ж Микола Величко своєю поетичною творчістю доріс до членства в Національній спілці письменників. Це Микола, серйозно зайнявшись фотографуванням, поповнив ряди Спілки фотохудожників України, і нині його фотороботи знають далеко за її межами. Ніби щоразу доводячи самому собі широчінь людських можливостей, «замахнувся» на складну гончарну справу. Та так, що удостоївся звання народного майстра…
Приймаю у подарунок відмайстра горнятко і наче відчуваю у ньому тепло його рук, енергію вогню і височінь зоряного неба. Так ось яке воно, чарівне горнятко з Миколиної гончарні.
Gismeteo 
