Чому він звався Болтиком, песик не знав. Як не відав нічого і про долю свою, що виявилась зовсім не з легких, але зате з цікавих. І чому таку долю люди зазвичай називають собачою, йому теж було невтямки: песик зовсім так не вважав і мав для цього вагомі підстави.

А почалося все одного навдивовижу теплого і сонячного осіннього дня, коли він ще цуценятком вперше вибрався з підвалу багатоповерхівки, де перебував разом з мамою та братиками й сестричками. Зачувши тоді якісь незнайомі, але дуже звабні приємні запахи, ретельно принюхався, і, крадучись від соплемінників, проліз тихцем через добрячу щілину в перекошених бозна з яких пір дверях, що ніколи не здатні були зачинитися, на вулицю.
У дворі навпроти під’їзду, неподалік від клумби, що жовтогарячими хризантемами дивилась у синьооку безодню затиснутого поміж будинками неба, смачно димів чорнющий від кіптяви мангал, над яким чаклувало двійко людей — кремезний сивочолий дядечко в безрукавці й об’ємних спортивних штанях і семирічний головастий хлопчина, котрий, стаючи навшпиньки та примружуючись від густого пахучого диму, старався допомогти дорослому перевертати шампури із підрум’яненим м’ясом.
— Обережно, Ромчику, не обпечись! — пролунало з уст сивочолого. — Давай краще я сам, аби не мати клопоту й не зіпсувати бабусин день народження, гаразд?
— Ні, дідусю, так не годиться! — одізвався малий. — Хіба ти забув, що бабуся Анеля говорила? “Стіл — справа жіноча, а шашлик — чоловіча!” Тож не сперечайся, ми ж з тобою чоловіки, чи як?
— Чоловіки, звісно! — відповів, лагідно усміхаючись, старший.
— Отож бо! — впевнено підсумував хлопчик і смачно потягнув кирпатим носиком, широко й захоплено округливши при цьому розумні карі очі. — Вже майже готовий, правда?
— Ага! — Василь Богданович (саме так звали дідуся), — легенько зсунув гарячі шампури вбік і попросив онука: “А збігай-но у квартиру, принеси дечко, зараз усе зберемо і сідатимемо за святковий стіл!”
— Я миттю!.. — Ромчик повернув голову, кинувся було бігти і раптом застиг, побачивши симпатичну мордочку собачати, що виглядало з-за пожухлих стовбурців м’яти — чорного, як вуглик, з такого ж кольору очима й виставленим лівобіч, наче надломленим, білосніжним зубчиком. Здавалося, собача всміхається.
— Дідусю, диви: песик сміється! Комедія! — здивовано вигукнув хлопчина.
— Який песик? Де? — Василь Богданович перевів погляд від мангала на онука. — Щось я не бачу...
— Та ось... тут... був... тільки що, — спантеличено промовив Ромчик, бо за цуциком вже й слід прохолов.
— Втік? — спитав дідусь. — Можливо, злякався людського голосу. Таке буває.
Мабуть, ще маленький, наполохався. А що, він тобі дуже сподобався?
— Так, я б хотів такого мати, щоб з ним дружити!
Василь Богданович збентежено зітхнув: “Не переживай, — заспокійливо до внука. — Прийде знову, от побачиш, бо живе, думаю, десь поблизу. Злякався, видать... Біжи, біжи за дечком, Ромчику, бо шашлик стигне”.
— Побіг! — метнувся онук, і з будинкових дверей голосно: — А назвемо його Болтиком!..
Песик, що дійсно сполохався не на жарт і уже винюхував темним підвалом зворотний шлях до теплого маминого кубельця, маючи пречудовий слух, почув оте дивне “болтик”, але до уваги його не взяв, оскільки головним наразі було повернення додому. Коли ж побачив свою дружну сімейку, спершу жалісно заскавучав, а потім ніжно притулився до маминого животика і заспокоївся. Біля мами краще...
Тим часом Ромчик, радо привітавши бабусю, Анелю Броніславівну, з днем народження, смачно наминав щедро приправлений ароматними прянощами власноруч смажений шашлик і розповідав їй про свою несподівану зустріч з песиком.
— А чому ти хочеш назвати його Болтиком? — поцікавилася бабуся.
— Бо він... він такий... трішки смішний, товстенький, куций і чорний-чорнющий, ну зовсім, як отой болтик, що ми його колись півдня шукали з дідусем по всьому гаражу, а він всього-навсього випадково був затиснутий в лещатах, прямо перед нашими очима, і наче глузував з нас. А їхати машина без нього не могла, пам’ятаєш?..
— Ну й ну! — здивовано хитнувши головою, всміхнулася бабуся.
— Болтик обов’язково повернеться й житиме з нами, ручаюсь! — впевнено промовив до Ромчика дідусь.
Тепла хвиля радості огорнула хлопчину.
Песик про своє майбутнє поки що навіть не здогадувався. Та його щасливе майбутнє — це вже була інша історія...