На біса ж та революція, коли такий бешкет робиться?
Це запитання, яке проросло в українських реаліях початку ХХІ століття, виявляється, українці задавали собі і майже сто років тому, коли під гаслами «пролетарської» революції у життя простого люду увірвалося свавілля самозванців, ошуканців всіх мастей, коли ледь не кожне село ставало окремою «республікою» зі своїми президентами, міністрами і т. д.
«Еге ж, так це ж про наші «деенери» та «лугандони»!» — здогадається будь-хто: просто варто перемкнути увагу з домашнього телеекрану з його нинішніми воєнними новинами і піти до театру, аби побачити на сцені майже ті ж події, тільки «відмотані» на століття назад. Отже, вперед у…минуле? Чи здрастуй, старе?
22 березня обласний академічний музично-драматичний театр імені М. Старицького показав «страшно смішну» прем’єру сатиричної комедії Якова Мамонтова «Республіка на колесах», написану у 1927 році про події жовтневої революції 1917 року і початку громадянської війни. Ім’я напівзабутого українського драматурга стало затребуваним нині, і художній керівник Хмельницького театру, він же режисер-постановник вистави Анатолій Пундик обрав «Республіку на колесах» — як точний і чутливий камертон до нинішніх суспільно-політичних подій на сході України. Чому? На це запитання дав відповідь режисер перед початком вистави: «Республікою на колесах» ми відгукуємося на те, що зараз відбувається за нашими вікнами. Але актуальність вистави не обмежується нинішнім часом. Вбачаємо головну проблему України в тому, що наша нація весь час ходить по колу, оскільки живе не розумом, а пристрастями, які гублять все… Народ України усе ще свято вірить, що прийде хтось і наведе лад у його домі».
Ще кілька років тому події вистави ми аж ніяк не могли б асоціювати з нашим часом. Тепер, коли авантюристи та пройдисвіти заволоділи величезними українськими територіями, і ледь не в кожному східному місті і селі — «бєспрєдел», а в післяреволюційному Києві — черговий владно-бізнесовий «переділ», ми знову опинилися в якійсь «республіці на колесах», яка мчить кудись по… зруйнованій залізниці. Куди?
Відповіді вдумливий глядач спробує знайти у виставі. У цій комедії — без жодного позитивного персонажа, без героїки, зате з граблями, (щоб наступити знов?), із заляпаними багнюкою українськими літерами у назві «Бузанівка» — події є символом наших історичних помилок. Втім так про нашу націю писав ще Шевченко: «братія мовчить собі, витріщивши очі…»
З такими витріщеними очима селяни у забутій Богом Бузанівці, біля розтрощеного залізничного полустанку, де давно не ходять поїзди, а, отже, й не доходять жодні новини, готуються зустрічати «нову владу», бо вже близько чути гуркіт канонади. Хто це має бути? Червоні? Білі? Анархісти? Цілковита «буза»… Природно, що влада у селі дістається пройдисвітам, які проголошують бузанівську республіку, бо швидко збагнули, що в селі, певно, й досі не знають навіть, що й царя давно скинули… І які ж знайомі фрази, що народились ще з «бузанівськими», а не вже з сучасними пройдисвітами! «Революція революцією, а податки платити треба!», «міністр фінансової справи живе не із зарплати, а з відсотків», «війна народжує героїв, а революція — ораторів»… Фактично, оця «революційна» спадщина й виростила кілька поколінь без національних і духовних цінностей, без інстинкту самоповаги.
Виставу одразу ж по «гарячих враженнях» можна віднести не лише до репертуарної окраси нинішнього сезону нашого театру: на тлі жевріючої патріотики на театральних сценах України хмельничани здійснили постановку, якою можна здивувати й столичну публіку. І мистецьким рівнем, і актуальністю поставлених завдань. І відповідний літературний матеріал знайшли.
На чому зроблено головний мистецький акцент? На виваженій і видовищній режисурі. Масштабність революційних подій вдало передана у масових сценах, які захоплюють мистецькою символікою і подієвою насиченістю: хліб-сіль новій владі, селянські мітинги, обурення здирництвом, канонада у полях, де через межу — інша влада, інші порядки… Фактично, бузанівська республіка чи то гине, чи виживає, невідомо. Вистава завершується заревом, наближенням воєнного наступу (червоних, білих і т. д. — це вже не має значення). Єдині, хто терпітиме все це і надалі — вони, селюки… І ще — розграбована, розтрощена залізниця, яку так ніхто і не довів до пуття. Сценічні події так яскраво змальовують картини постреволюційного шабашу, що знову повертаєшся до нинішніх реалій...
Руйнується мораль — спустошується душа. У виставі, здається, могло б бути єдине світле почуття: попівна Фенька (актриса Сніжана Туткевич-Самойлова), у галіфе і вишиванці, анархістка, закохується у лже-президента бузанівської республіки Андрія Дудку (заслужений артист України Микола Валівоць). Проте «вільне кохання» має жалюгідний вигляд.
Сюрпризом для публіки став такий собі єврей Мерчик, якого зіграв актор обласного театру ляльок, заслужений артист України Олександр Царук, котрий зумів переконливо показати вічного комерційного супутника всіх революцій — єврея, фінансового шакала, що живиться відсотками.
Загалом центром гріхопадіння залишався революційний центр: грізний президент-пройдисвіт Андрій Дудка та його поплічники і холуї. Яскравість песонажів Володимира Веляника, Олександра Топоринського, Анатолія Остапенка, заслужених артистів України Ігоря Сторожука, Степана Бортнічука, Лариси Курманової та інших виконавців була підсилена гротеском, і це ще більше надавало схожості минулих манкуртів з нинішніми — так званими «очільниками» нинішніх сепаратистських утворень та бандитських зграй.
Але, наголошую, вистава — про всіх нас: і про тих, що сліпо надіються, і про тих, що ладні чорту служити, і про «чортів», що видають себе за богів. І країна наша продовжує нагадувати фантомну республіку на колесах. Куди мчить — досі невідомо...
Gismeteo 
