Буває, слухаєш музику, читаєш поезію або ж вдивляєшся у живописне полотно, і раптом якась невидима сила враз змінює твій настрій. Наче накриває з головою хвиля емоцій, і з’являється відчуття, що торкаєшся тонких граней справжньої краси. Вже напевно, такі миті, бодай раз, та очікують на людину. Когось — відпустять. А когось — полонять назавжди.

Так сталося і в житті Івана Попа. Ще в підлітковому віці, коли спостерігав, як за вікном рясний дощ змиває шар пилюки з зеленого листя, збирається в калюжі, а затим пробирається тоненькою цівкою попід будинками, з’явилося нестримне бажання передати цей настрій на полотні. Досі Іван навіть малюванням серйозно не займався. Не розгледів таланту й учитель, виставивши хлопцеві з цього предмета четвірку. Але хіба варто зважати на такі дрібниці, коли тобою керує нестримний потяг передати упіймані поглядом фарби у своїй живописній розповіді?
Надалі такі сюжети ставали частішими, різноманітнішими. Без навичок, яких навчали художні школи, студії чи гуртки, лише за підказками інтуїції і свого світосприйняття, і поринув Іван у світ свого несподіваного захоплення.
Як же не перенести на полотно краєвиди рідного Хуста, улюблені з дитинства місця? То й мало не щотижня просив батьків купити «свіжі» олійні фарби.
Рідний брат Василь, хоч і близнюк, більше до креслення тяжів. Більшість однокласників зверталися, аби й за них виконав «непосильну» креслярську роботу. До фарб він був байдужий. Тож Іван не раз казав, що «художні гени» передалися саме йому. Мати Анна Юріївна відомою в окрузі писанкаркою була, двоюрідний брат — іконописцем.
Про художню професійну стезю Іван Поп і не мріяв. Написані ним картини давали насамперед розраду душі. Присвятити ж своє життя вирішив ветеринарії, закінчивши сільськогосподарський технікум у Мукачевому, а пізніше й університет  у Білій Церкві. До речі, і нині окремі кабінети цих навчальних закладів прикрашають пейзажі, написані колишнім студентом.
Не думав не гадав Іван Михайлович, що доля змусить його розпрощатися з горами, полонинами і взамін подарує подільську красу, замріяні Случ та Ікопоть, а ще – найкращу в світі дружину Валю. Познайомилися, коли разом із братом Іван Поп проходив службу в Збройних силах у Старокостянтинові. З тих пір і поєдналися їхні долі. Хоч як не тягнуло додому, а таки пішов назустріч бажанню дружини і залишився у Старокостянтинові. Ось уже тридцять років життя збігло в містечку, де знають Івана Михайловича як відмінного ветеринарного лікаря у районній лабораторії ветеринарної медицини. І усі ці роки він не полишає свого захоплення.
— Буває, зрине в пам’яті якийсь пейзаж, і я відразу поспішаю відтворити його. Якщо немає під руками полотна, навіть джинсові сорочки використовував. Натягну на підрамник, підготую для нанесення фарб і починаю творити. Часто це буває о 4 ранку. За внутрішнім «годинником» звик прокидатися у цей час, бо ж о пів на шосту ранку треба вже бути на робочому місці, в лабораторії, що на місцевому ринку, — розповідає Іван Михайлович.
У тих доробках — закарпатські ранки і подільські надвечір’я, горда височінь гір і тихе плесо старокостянтинівських річок, любі його серцю маки, піони й умиті вранішньою росою польові квіти. І, звісно ж, риболовна тематика. Бо ж ветлікар затятий рибалка. Встановлений ним рекорд – білий амур вагою 32 кілограми та короп, що важив 25 кілограмів, у Старокостянтинові ще ніхто перевершити не зміг. Не дивно, що й враження від риболовлі передає він потім на полотно.
Загалом понад 400 творчих робіт вийшли з-під пензля Івана Попа. Більшість із цих картин від щирого серця дарував колегам з усіх районів області, друзям, котрі повезли картини як спогади про Україну в Польщу, Словаччину, Америку. Нещодавно запропонував свої роботи на виставку-продаж, виручені кошти від якої спрямували на допомогу бійцям АТО. Саме тоді Ольга Сергіївна Білокопита, педагог Старокостянтинівського НВК № 3, порадила Івану Михайловичу організувати у їхньому закладі виставку робіт. Художник каже, якщо навіть одна серед 41 картини спонукатиме когось із школярів до роздумів, осмислення, якщо викличе естетичне задоволення, то це буде найбільшою подякою за його працю.