Ми виглядали їх, як сонечка, своїх листонош, бо, погодьтеся, у селах саме вони стали для більшості жителів і психологами, і розрадниками, і порадниками, й газівниками, й електриками (бо й показники лічильників знімали, й за спожиті послуги розраховували), і листи нам приносили, й періодику, й пенсії, і продукти доставляли у важкезних своїх сумках. «Доню, чи пора вже сіяти? Чи орють вже люди городи?» — завжди запитували в них, а з газет-журналів, які доставлялися вчасно(!) і у кожну хату, дізнавалися про події в краї та Україні. Ми читали в «Подільських вістях» про пересувні відділення, які давно взяли старт на півночі області, про прогалини у цій реформі, співчували тим, кого це торкнулося, і щиро вірили, що нас така доля омине, або ж мудрі голови в Укрпошті врахують всі прогалини, попрацюють, як мовиться, над помилками, і вдосконалять цей механізм. Утім, не так сталося…
Донедавна Москалівське відділення поштового зв’язку, що на Ярмолинеччині, завжди було нашою гордістю, входило до когорти кращих в районі, та й в області. Згуртовані, як одна родина, вони працювали задля клієнта, виконували плани й щедро ділилися людяністю, ніколи не нарікали, що працювати доводилося ой як багато, хоч за 0,7, 0,5, а то й 0,35 ставки. Двадцятиріччя на посаді начальника Москалівського поштового відділення, куди входять три доставочні дільниці, Москалівка, Коритна й Верхівці, відзначила цьогорічного березня наша Марія Лисько. Її фото заслужено прикрашало обласну Дошку пошани. Київська дирекція свого часу удостоїла її подякою за плідну працю й професіоналізм.
Проте з реформою пошти все змінилося.
Москалівська листоноша Віра Атаманчук присвятила пошті понад тридцять років свого життя, нагороджена Орденом праці, полюбилася у кожнісінькій хаті, знає проблеми, радощі й біди кожного, своєю роботою дорожила. Хоча, будьмо реалістами, не за пів мінімальної зарплатні, а через те, що ця поштарська стезя стала покликанням, через те, що прикипіла серцем до людей. Як і Зоя Горчиця, яка обслуговувала село Коритну майже два десятиліття, й Олег Барановський, який шість літ тому змінив на посту Верховецького листоноші матір, що понад десятиліття відповідально ходила у рідному селі від хати до хати з важкою сумкою на плечах.
Протяжність Москалівської дільниці складає приблизно 16 кілометрів, як і Верховецької, Коритнянської — 17. Три робочі дні їм виділялося, аби обійти «свої володіння». Їх, звісно, не вистачало. Та сумлінні поштовики не нарікали, працювали й у дні, що вважалися вихідними, за які не платили. А як по-іншому, якщо близько півтисячі періодики, на місяць у їхнього колективу — близько шестисот квитанцій на оплату газу, електрики, земельних ділянок, чимала кількість продукції, яку доставляли на замовлення кожного, і найголовніше — чималі суми пенсій: понад двісті пенсіонерів й зо двадцять людей, які отримують різноманітну допомогу з місцевого бюджету.
З десяток літ тому над нашою поштою зависав уже дамоклів меч: у зв’язку зі скрутним економічним становищем хотіли звільнити листоношу у Верхівцях, розділивши її функції між іншими. Проте вдалося відстояти: у Києві почули — такий крок недоцільний, бо ж Верхівці від Москалівки доволі далеко, та й, власне, село немаленьке.
«Доню, що буде з нашою поштою?» — не раз з острахом запитували нашу Марію Лисько, коли дізналися, що реформа нас таки не мине. Вона, як завжди, посміхаючись, відповідала: «Все буде добре. Проєкт запущений не нині, не ми перші й не ми останні. Пересувні відділення успішно зарекомендували себе за кордоном, та й в Україні уже. Приїде машина, вони так само підуть від хати до хати». І буклети про пересувні відділення листоноші нам приносили, і запевняли, що нічого страшного не відбудеться, ми не відчуємо змін. Вони не переймалися й не плакали, принаймні, на людях, що втрачають робочі місця (хоча впевнені, їм болить), вболівали лише, аби ми, пересічні мешканці, з віянням реформи почувалися комфортно.
Оптимізму додала й інформація, що деякі поштові відділення, як-от Глушківці у нас на Ярмолинеччині, оптимізують, тобто продовжують їхню роботу. Ми вирішили: якщо наше за виконанням планів й усіх необхідних показників їм не поступається, отже залишать. Утім, скажуть нам згодом, там 1200 жителів, а у нас — 1100. От тобі й аргумент!
Давайте хронологічно. У грудні нам пообіцяли, що пересувне відділення їхатиме один день до Верховець, інший — до Коритної. В Москалівці залишать нашу Віру Петрівну. Ну хоч так, раділи ми. У січні на пошту прийшов лист із Хмельницької дирекції Укрпошти. В ньому працівників нашого поштового відділення поінформували, що згідно з проєктом Укрпошти «Сільське відділення» термін їхнього скорочення відтерміновується до 25 березня. І ось у період війни (!), якраз пора для змін і запровадження реформ (правда?): з першого березня у нас взяла старт нова реформа, щоб, як у анекдоті, почувалися ми значно краще, як до операції. Щоправда, її «переваги» ми відчули не відразу, бо до 25 березня з працівниками пересувного відділення працювали наші поштовики, навчали їх, так би мовити. А потім, як грім серед ясного неба: виявляється, Коритної, найбільшої за протяжністю дільниці, немає у них в маршруті! Зникла ціла дільниця з маршруту! Отже, вони пропонують Вірі Атаманчук носити пошту не лише в Москалівці, на що вона залюбки погодилася, а й у Коритній. І тут уже Віра Петрівна, знаючи роботу зсередини, людина, яка сама виконувала 50 відсот-
ків плану усього відділення, відмовилася: два таких села, вже не йде мова навіть про кілометраж, а він чималий (37 кілометрів сумарно буде), це ж скільки пенсіонерів! А як же будуть збережені грошові кошти? А як бути з терміновими листами, рекомендованими, судовими повістками, які мають доставлятися негайно? Хто розробляв цей механізм? Де були маркетологи, менеджери, які знають обсяги роботи кожної з дільниць? Чи це за принципом: на городі бузина, а в Києві дядько? Це небезпечно! Їй у сумці листоноші ці гроші зберігати, наражаючи на небезпеку себе, своїх рідних, і ризикуючи залишити без пенсій людей, яким вони адресовані?
Отже, результат: дві години на тиждень, у середу й суботу, до нас має приїздити пересувне відділення — у Верхівці й Москалівку. «А Коритної в нас у маршруті нема!» — запевняють. Але ж і у Коритній люди живуть, і пенсій чекають, й газет. Далі: як за годину, ну добре — дві, на тиждень вони мають встигнути зробити те, що робило четверо людей за три робочі дні (на пів ставки працюючи)? Може все ж, вдосконалимо цю реформу, перед тим, як її втілювати, чи хоча б розпочнемо її реалізацію після Перемоги?
«Переходьте на цифрові варіанти преси, навчіться користуватися особистим кабінетом споживача, щоб сплачувати комунальні послуги, переводьте пенсії на картки», — рекомендує молодь. Де? У селі? З чого? З кнопкового телефону? Людям, яким за ворота вийти важко, куди у війну поїхати зняти пенсію? Почуйте нас! Ще не бачив світ, щоб у період війни людей позбавляли права читати, права вчасно отримувати пенсії і допомоги! Знайдіть потрібні механізми!
На фото: начальник поштового відділення.
Gismeteo 
