Кожен факт недоставки нашої газети передплатникам, кожна скарга на те, що стареньким і немічним треба долати важкий шлях до центру села, щоб отримати свою газету чи оплатити комунальні послуги, кожна розповідь про те, як обділила сільських людей злощасна реформа пошти, крають серце і нам, газетярам. У стосунках з поштовиками ми уперто намагаємося розбити стіну безвідповідальності, бездушності, зухвальства, аби ще, ще і ще наголосити, втовкмачити, що, дії, які позбавляють людей необхідних послуг, та ще й в умовах воєнного стану, ототожнюють із злочинними діями.
Та сліпа «закоханість» у саму ідею реформи, затьмарює той руйнівний результат, який несе недолуга в наших умовах новація.
На милицях до центру села?
Свіжа історія — від Альони Пасічник, депутатки Зіньківської сільської ради, жительки села Станіславівка на Віньковеччині. Вона розповідає: ще в лютому до них надійшла інформація про те, що посади сільських листонош скорочуються. Тобто — роботу Станіслави Бохняк і Валентини Цверлик замінить пересувне відділення. Але ж Станіславівка — село з багатьма пагорбами та вихилами, річечками і струмками. Помешкання селян, які користувалися послугами Укрпошти, розташовані на віддаленій відстані одне від одного, часто — у важкодоступних місцях. Зрозуміло, що хоч і розхвалювали пересувні відділення, але під кожну хвіртку поштові машини не поїдуть.
«Ми вже наслухались як працює пересувне відділення в інших селах. Дурять, що будуть машиною попід хату доставляти і пенсії, і товари, і газети. А виходить, треба йти до центру села, де чекатимуть клієнтів годину-дві. Як дістатися до цього пересувного відділення тим, кого ноги вже не носять? Що, таксі викликати? Та на нього пенсії не вистачить. Колись, розповідали старші люди, в хазяйстві тримали волів, аби ними за сіллю їздити. Тепер, мабуть, треба повертатися до тих волів, щоб до поштової машини добратися з іншого кутка нашого села. Бо хто не встигне додибати поки «працює» пошта на колесах, то і комунальні не зможе оплатити, і газету його інший забере, і поновити передплату навряд чи хто після цього захоче. Таке натворили, що най Бог милує, — не приховує емоцій Ганна Володимирівна Студенець. — Навіщо листонош, до яких ми звикли, які працюють на совість, позбавляти роботи?»
Альона Пасічник, представляючи інтереси жителів громади, звернулася до начальника Віньковецького відділення АТ «Укрпошта» Ірини Кохан із проханням відстояти перед хмельницьким керівництвом С. Бохняк і В. Цверлик. Тим паче, що аргументи на їхню користь — вагомі.
«Сподівалися на розуміння, на допомогу. Та дізналася згодом, що через водія автобуса передали для начальниці Зіньківського відділення повідомлення «Про наступне вивільнення» листонош Бохняк і Цверлик і, що працюватимуть вони лише до 25 квітня. Дівчата написали відмову, але після цього ніхто ні про що не інформував, — розповідає Альона Пасічник. — Думаємо, попередні розмови про сприяння проханню людей, про детальний аналіз ситуації залишилися поза увагою.
Боляче, бо такою байдужістю, безвідповідальністю ми штовхаємо село у прірву, доводимо до відчаю людей, ускладнюємо їхнє життя, — каже депутатка. — Чи не тому вони змушені тікати з рідного дому в світи?»
Чоловік боронить країну, а дружину звільняють з роботи
У листі, надісланому до редакції з проханням захистити людей і залишити листонош працювати в селі, понад 60 підписів. Але проти звільнення Станіслави Бохняк і Валентини Цверлик може підписатися вся Станіславівка.
«Валя для нас ніби світло в темному вікні. Ніколи вона не відмовить, якщо треба комусь доставити ліки чи продукти. Це — людина великої душі. В неї хвора мати, яка прикута до ліжка, неповнолітня донька на утриманні. Чоловік нашої Валі — Віктор Цверлик — з перших днів війни вступив до Збройних сил України, пішов боронити країну. А дружину воїна звільняють з роботи! У такий тяжкий час, вона ж єдина опора для лежачої мами і неповнолітньої дитини. Я ледь ходжу з двома палицями, інвалід з дитинства. Валя мені завжди продукти доставить, оформить комунальні, поповнить рахунок, принесе газету. Ярами, болотами, а вона йде до мене в кінець села. Без неї, такі, як я, пропадуть, — з болем каже Олександра Олександрівна Вус.
«Все своє трудове життя присвятила пошті Станіслава Бохняк. У багатьох сім’ях її вважають своєю, рідною. Як найближчий людині, можемо розказати і про наболіле, і про нагальні потреби — вона завжди дасть пораду, вона завжди готова допомогти. Стасі залишилося лише два роки до виходу на пенсію. І відібрати зараз у досвідченої листоноші можливість працювати — це жорстоко, безсердечно. Не можна різати по-живому, не можна знищувати одним помахом те, що створювалося довгими роками. Стася завжди виручить, навідається у будь-яку погоду. Як можна це не цінувати? В селі на 595 жителів 20 неходячих. То для них листоноша — як зв’язок зі світом», — каже Ганна Студенець.
Почуйте людей!
У кожному рішенні й справді, треба опиратися на здоровий глузд. Розглядати кожну ситуацію не «під лінійку», а зважати на особливості, нюанси. На цьому наголошувала й Альона Пасічник у депутатському запиті, адресованому генеральному директору АТ «Укрпошта» І. Ю. Смілянському, директору Хмельницької дирекції АТ «Укрпошта» М. В. Громову, голові Хмельницької обласної ради В. О. Лабазюк та в листі до редакції «Подільських вістей».
На необхідності належного виконання професійних обов’язків наголошуємо й ми, газетярі, порушуючи тему поштових послуг. На превеликий жаль, величезні суми, витрачені на закупівлю автомобілів для пересувних відділень, не компенсують старання, добросовісність листонош, навіть із мізерним зарплатами. І люди, які відстоюють своїх листонош, добре знають, що в Станіславівці, до місць, куди не доїде пересувне відділення, завжди дійде листоноша. У випадках, коли потрібне їм слово підтримки, висловить його не машина, а листоноша.
Gismeteo 
