Останнім часом тільки й мови про можливий перегляд вмісту споживчого кошика українця. Востаннє уряд формував його ще у 2000 році. Уже тоді народу пропонувалося їсти так, аби не вмерти з голоду, і одягатися лиш трошки краще жебрака. Бо, якщо на місяць у вашому кошику повинно бути 200 г гречки і 100 г вівсянки, 600 г риби і 1,2 кг яловичини, 300 г твердого сиру і 800 г домашнього (коров’ячого), 5 кг фруктів і 300 г сухофруктів, це викличе у вас оптимізм? Хоча рідний уряд не пожалів для нас із вами картопельки, заклавши її аж 7,9 кг на місяць для однієї особи! Авжеж, навіщо думати про корисніші й якісніші продукти для своїх громадян, якщо можна обійтися звичною картопелькою, ще й смаженою на олії!
Особливий сум викликає те, що витрати на харчування в українців нині становлять 53 відсотки від їхніх доходів. Тому, зрештою, те, що для однієї жінки вділяється на три роки один спортивний костюм, уже ні в кого песимізму не викликає. Бо чи багато нині ходить до спортзалу, а вдома або на городі можна і в дірявих штанях бути.
Але справа в тім, що саме вартість споживчого кошика визначає рівень життя громадян тієї чи іншої країни. Бо у кошику цьому — набір товарів і послуг, необхідних для задоволення наших першочергових потреб у середньому за рік. А ще важливо, що саме за вартістю споживчого кошика визначається величина прожиткового мінімуму і, як наслідок, розмір мінімальної зарплати і пенсії.
Що нині може покласти у свій кошик звичайний українець? Навіть не за цими куцими нормами, а насправді? Про це ми й запитали у мешканців області.
Світлана КОЛОМІЄЦЬ, медсестра (м. Кам’янець-Подільський):
— Ми з чоловіком — бюджетники. Отримуємо удвох заледве шість тисяч. Виховуємо двох дітей-старшокласників. Один взагалі цього року випускник. Хоче вступати до університету, то вже цілий рік посилено готується до ЗНО. Авжеж, ходить до репетиторів. А ви уявляєте, скільки це коштує? За три предмети щомісяця — шість тисяч гривень! У мене руки тремтять, душа горить, бо кожного ранку просинаюся і думаю, де ж ті гроші узяти? Добре, батьки (і мої, і чоловікові), ще не дуже старі (хоч і пенсіонери) у селі живуть. І я, на щастя, у них одна, і чоловік мій у них один син, тож три сім’ї, вважай, працюють і стараються для наших діток. І корови тримають, і свині, і птицю всіляку. Ми, звісно, трудимося там тяжко, але, знаємо, що то нам основна підмога. Бо з нашими зар- платами іти лишень попідтинню. І чому держава нас так зневажає? Чому ми котимося до прірви, щоразу глибшої? Ми ж так вірили, що стане ліпше жити. Як у Європі... І де наші мрії?
Петро КРАВЕЦЬКИЙ, пенсіонер (м. Старокостянтинів):
— О, у нас з дружиною кошик розкішний! Буряк, хліб, капуста, картопля, борошно і ще якісь крупи. Два рази на тиждень купуємо трилітрову банку молока. Коли скисає, маємо сметану і сир відігріваємо. На сироватці млинці печемо — до сливового повидла (добре, що торік сливок було багато, то наварили з них всього!). Капуста квашена ще є. Буряки й моркву на дачі виростили. Так що живемо, з голоду не вмираємо — не дочекаються! Раз на тиждень ще навіть супові набори з магазинної курки собі дозволяємо. А оце недавно купили кілограм курячих ший, то моя Галя такого холодцю наварила! І ще навіть юшки до домашньої лапшички. А що вже коти в нашому дворі були раді, коли кісточки їли!
Справді-справді, кошик у нас повний виходить, бо, якщо покласти в нього ті кілограми бурячка, моркви, капусти й картоплі, то якраз з верхом і буде...
Валентина ШЕПТУН, біб- ліотекар (м. Хмельницький):
— Мені 56 років. Якби народилася трохи раніше, то уже була б на пенсії. Але потрапила під реформу і мушу працювати до 59-ти. Та отримую мізерну зарплату і думаю-думаю-думаю, як виживати? У місті дуже важко, якщо в селі родичів нема. Дочка, слава Богу, вже доросла, але в неї двоє дітей, і заробітки їхні теж мізерні, то ще і я думаю, якби і чим їм допомогти.
За душею — ні копійки. Тому дуже страшно, боюся завтрашнього дня. А що, як захворію? Хто й за що мене лікуватиме? Знаєте, чим себе тішу? Тим, що їм продукти корисні (то, може, здоровіша буду). Не сосиски й ковбасу, а бурякову ікру й гарбузову кашу. За цінами саме це мені й доступно. Уже навіть трохи схудла. Якраз весна, то жартую з дочкою, що, мовляв, до літніх суконь готова. До давніх своїх суконь, які закинула, бо не могла в них влізти. Добре, що не викинула, тепер, як знайшла. Я живу точнісінько за вимогами нашого уряду, який у споживчий кошик скільки там суконь нам, жінкам, закладає? Одну на три роки чи на всі п’ять? Зрештою, я все одно, цю норму перевиконаю, бо маю їх, певно, з вісім.
Людмила КОРОТУН, пенсіонерка (Білогірський район):
— На пенсії я уже п’ять років. Жила, як кажуть, не тужила. Бо пенсія, як на ті роки, була досить непоганою — 2500 гривень. Вона такою й залишилася, але тепер я не можу жити, як раніше. А ще перехворіла, у лікарні лежала, то всі заощадження (8 тисяч гривень!) пішли на лікування. То хіба це нормально? Хіба можна витримувати таке різке погіршення нашого життя? Хіба ми живемо? Живуть ті, хто нами керують. Точніше, керувати не вміють, а ведуть нас до якогось кінця чи що. Одних винищують на війні на Донбасі, інших так тиснуть комунальними тарифами й цінами на все, що уже й дихати несила. А, може, це так заплановано? І що комусь мої проблеми, проблеми моїх дітей та онуків, коли там, у Києві, ніяк владу не можуть розділити! Ніяк не можуть визначитися, кому ж, нарешті, бути прем’єром. Ніби від того наш споживчий кошик стане багатшим, і ми, українці, заживемо краще...
Олександр СМОТРИЦЬКИЙ, економіст (м. Хмельницький):
— Знаєте, про наш споживчий кошик мені й говорити не хочеться. Бо його швидше торбою злидаря треба назвати. Оті розмови про грами, на які наші діти мають жити, оті пальта (одне на десять років), штани, труси й шкарпетки, якщо чесно, набили мені оскому. Навіщо мені знати, скільки й чого закладає для своїх громадян наш уряд? Я хочу елементарного: нехай у мене буде гідна зарплата. Щоб я, не випрошуючи нічого в держави, міг абсолютно самостійно забезпечити своїм дітям таке ж гідне життя. Що в цьому кримінального? По-моєму, абсолютно природне людське бажання. Цього хоче кожен українець. Тоді чому цього ніяк не може зрозуміти наша влада? І коли це нарешті станеться? Чи їй потрібно пояснювати? Вона не боїться, що народ дозріє до цього?
Ольга НАВРОЦЬКА, менеджер (м. Хмельницький):
— Ви думаєте, я за спеціальністю працюю? Пощастило лише два роки попрацювати, потім скоротили (дякувати Богу, хоч чоловік має роботу). Після того за будь-яку роботу беруся, аби на плаву нам втриматися. Син у шостому класі вчиться. Живемо у квартирі, яку вісім років тому взяли у кредит. Валютний! Уявляєте наш стан? Що ми нині їмо? “Сині” супчики, вареники й кашу. Думаю, може, за кордон податися на роботу? Але ж синочка не хочеться залишати. Для нього то найбільша трагедія буде. Але, бачу, вихід навряд чи знайдемо. Може, в Польщу поїду, там можна по два-три місяці працювати. Моя знайома так їздила. Заробила трохи грошей. Але, принизливо, каже, бо робота важка, а за одну і ту саму роботу полякам платять рівно удвічі більше, ніж нам. А що ми хотіли? Якщо своя держава нам мачуха, то хіба чужа матір’ю може бути?
То як правильніше можемо назвати споживчий кошик? Торбою злидаря? Хіба не мають рації подоляни?
Gismeteo 
