Це нині у них і дорогезні комбайни, трактори й сівалки, і нові зерносклад та сушарка, молодий сад та доладно оброблені поля... А ще на початку двохтисячних у Теліжинцях Старосинявського району направду був «кінець світу». За що братися, коли так звана «третя бригада» відділилася від центральної садиби, достеменно не відали ні старожили, ні молоді та завзяті. Адже їхньому новоствореному кооперативу перепало хіба кілька одиниць старезної техніки і геть занедбані землі, на яких «колосилися» бур’яни у зріст людини...

Та Олександр Крот, який і очолив колектив (вже за рік тут створять Приватне сільськогосподарське підприємство «Обрій», і він стане його директором), не розгубився. Мав за плечима певний досвід: закінчив сільськогосподарську академію, на початку дев’яностих, як і всі тоді, трохи займався базарним бізнесом, попрацював агрономом та заступником голови колгоспу у сусідньому районі. А коли повернувся в рідне село, взяв батьківські паї і ще кілька земельних наділів знайомих та спробував щось на них виростити. Односельці побачили його зусилля і попросили, аби і їхні поля, що вже з десяток літ облогували, хлопці виорали та засіяли.
Звісно, попервах було лячно. Бо ж нива мала одразу розширитися з 14 гектарів до майже 500. Але теліжинецькі люди обіцяли допомагати. Пан Олександр і досі пам’ятає, як створили у складчину першу спільну касу: хто 100 гривень приніс, хто 50, а хто й останню десятку пожертвував...
Тепер (забігаючи наперед, скажу — авт.) ПСП «Обрій» не ображає своїх пайовиків — по півтори тонни пшениці дають на пай (або 6 відсотків від його грошової оцінки). «Але вже цьогоріч плату однозначно підніматимемо», — кілька разів наголошує керівник господарства. Та й хіба лише це? Якщо відверто, то і Теліжинці, і сусідні села виживають і тримаються завдяки сільгоспформуванню.
Отож, як мовиться, з людською та Божою поміччю, почали відроджувати цю околицю. Дуже низькими були тоді врожаї на невироблених землях. Лише на десять тисяч гривень придбали запасних частин до техніки після реалізації першого. А за оренду паїв почали платити, аж коли вродили цукрові буряки. Та якось викручувалися. Десь років за п’ять повністю викупили й майнові паї. Аби довести і їх до пуття, знову вишукували кошти та збільшували суму вкладених інвестицій. А заодно і мізкували, які ж новітні технології треба освоювати. Адже господарювати довелося на здебільшого схилових, деградованих грунтах, які до всього ще й постійно нищить ерозія. І коли у 2003-му погода наробила у них справжнього лиха — гроза змила у річку цілісіньке поле, що було засіяне горохом, — остаточно переконалися, що традиційні методи догляду за землею їм не підходять. Відтак поступово, але невідступно, почали запроваджувати нульовий обробіток грунту (на залишену стерню від попередньої культури одразу висівається наступна). Тепер цю технологію застосовують на всіх горбистих полях.
— Землі у нас нині понад тисячу гектарів, — продовжує Олександр Іларіонович. — Приєдналися ще сусідні Іванківці, Миколаївка, Бабине. Разом орендуємо майже 160 паїв. Основна спеціалізація — рослинництво. Вирощуємо зернові, бобові, баштанні та інші культури. Кілька років тому посадили дев’ять гектарів смородини та гектар яблуневого саду. Так ось і живемо-працюємо.
І то досить непогано. За останні роки повністю оновили машинно-тракторний парк, вартість деяких комбайнів та іншої техніки сягає мільйона-півтора гривень... Збудували зерносушку, великі сучасні складські приміщення, вантажні ваги... Звели довжелезний кам’яний паркан навколо одного з господарських підрозділів. Практично круглоріч не припиняється будівництво об’єктів інфраструктури.
Водночас агроформування суттєво підсобляє соціальній сфері: допомогли збудувати газопровід, реконструювати водогін, ремонтують дороги, зробили капремонт у ФАПі, опалюють його та фактично утримують. Долучилися до ремонту сільського магазину та налагодили його роботу, бо сюди вже нікому було і хліб возити. І церкву гарну зводять за рахунок господарства. Найближчим часом планують збудувати ще спортивний та дитячий майданчики.
І все за власні кошти, не залазячи у банківські позички.
— А скільки людей працює нині в «Обрії»? — запитую співрозмовника.
— Понад тридцять. На сезон інколи залучаємо додатково кілька чоловік.
У селян тутешніх довідалися, що і зарплату виплачують вчасно. Та і пристойна вона, як для цього регіону.
— Щоправда, з працевлаштуванням жінок у нас складно. Але думаємо і над цим. Є ідеї. От би ще вільні кошти віднайти, — резюмує пан Олександр.
Так, багато справ та задумів можна було б втілити у життя, якби хоч дещиця сплачених господарством відрахувань поверталася в село. Адже за минулий рік від ПСП «Обрій» до державного бюджету надійшло майже 940 тисяч гривень різних податків та зборів. Тільки за лютий цього року, після вступу в дію нового законодавства, з підприємства утримали 87 тисяч гривень податку на додану вартість. Уявляєте, скільки нових робочих місць можна створити за ці кошти в отаких глибинках?! Не забуваймо при цьому, що одна гривня, вкладена в сільське господарство, дає щонайменше дві гривні іншим галузям. Скажімо, підприємство лише на металопрофіль, з якого будують виробничі споруди, щомісяця витрачає майже 100 тисяч гривень. От і порахуйте.
Або за ремонт дороги можна було б взятися. Бо аж серце стискається, коли уявляєш, як щодень доводиться їздити цим шляхом малечі до школи у райцентр. Чи встигне по тих ямах домчати зі Старої Синяви «швидка» в разі якої потреби?
...Ні, воно ще немов немає біди тутешнім жителям, поки ось такі господарства тримаються на плаву та ще й умудряються розвиватися. Але що не кажіть, таки багато в чому обмежене наше українське селянство. Хоча заслуговують такі працьовиті, завзяті, безмежно закохані в рідний край люди, котрі бозна-звідки черпають силу та віру, значно ліпшої долі.