Останнім часом селян Хмельниччини та й усієї України турбує серйозна проблема – зникнення води в колодязях. Схоже, що на зміну всесвітньому потопу, яким звикли нас лякати, приходить реальна засуха?

— Одна з причин дефіциту вологи — мала кількість опадів, — пояснює ситуацію доцент кафедри екології та збалансованого природокористування Подільського державного аграрно-технічного університету Олена Дорошенко. — За останні два роки опадів зафіксовано найменше за весь понад сторічний період метеорологічних спостережень. Подібне спостерігалося лишень 1946 року. Дві зими поспіль немає достатньої кількості снігу. Через це навесні нема повені, а, як відомо, майже 70% об’єму води в річки приносить саме вона.
Річки і колодязі живляться за рахунок ґрунтових вод, а ті, в свою чергу, поповнюються через опади. Рівень підземних вод суттєво знизився за останні роки через зміну гідрологічного режиму, тому навіть після рясних дощів вода в колодязях не відновилась.
Всі ці явища пояснюються планетарною зміною клімату. Воістину, все тече, все змінюється. В історії розвит-ку Землі коливань у бік похолодання чи потепління було чимало. Причини, які зумовлювали ці явища, різні — від змін фаз сонячної активності та коливань планетарної орбіти до вулканічної діяльності й парникового ефекту.
Сучасні зміни клімату, на думку більшості науковців, викликані парниковим ефектом, причина якого — надмірне використання викопного палива та неефективне споживання енергії, що виробляється.
За даними Українського науково-дослідного гідрометеорологічного інституту (УНДГМІ) за останні 20 років середня температура літнього періоду зросла від 0,8-1,5о С, що й спричиняє збільшення кількості спекотних днів. І саме такими кліматичними змінами можна пояснити нинішню спеку, яка охопила не тільки територію України, а й практично всю європейську територію Росії.
 Вчені до 2020 року не очікують значних змін водного стоку. Ситуація ускладнюється й високим рівнем забрудненості річок і підземних вод. Якість питної води у подільських криницях не відповідає нормам, а подекуди — катастрофічна. У Кам’янець-Подільському районі в село Адамівку змушені завозити воду … пожежним автомобілем. Назріла потреба облаштовувати у наших компактних селах цивілізовані водогони — адже старим вийшов строк експлуатації. Наприклад, на Кам’янеччині, де водогони мають 50 відсотків населених пунктів, металеві мережі в Соколі доїдає іржа, у селі Кам’янка лопаються азбестоцементні труби, з перебоями працює водогін у Жванці… З цього приводу навіть виникають противладні «водні бунти» — не знаємо ціну водиці, доки не висохла криниця! Щоправда, в с. Оринин нещодавно запустили в експлуатацію реконструйовану коштом районного і місцевого бюджетів дільницю водогону.
На жаль, цьогоріч у районному бюджеті на водозабезпечення не закладено жодної копійки. Дивно й те, що сільські ради за перше півріччя накопичили понад 20 мільйонів гривень, але не спішать їх використовувати на користь громад.
Тільки сліпий не бачить гостру необхідність у прийнятті загальнодержавної програми з адаптації економіки України до кліматичних змін і в першу чергу — сільського господарства, забезпечення населення якісною питною водою. Невже сподіватися нині на вагому державну підтримку в цій справі – все одно, що писати вилами по воді?
Заступник директора департаменту фінансів Хмельницької ОДА Ярослава Дмитришен зазначає:
— Розв’язувати проблему водозабезпечення населення – насамперед прерогатива місцевих бюджетів. Але якщо регіональні лідери активні, то і держава підставляє плече. Субвенція надійшла для будівництва, реконструкції і ремонту водогонів, свердловин: водонапірних башт у с.Ульянівка Красилівського району (понад 543 тисячі гривень), с.Пилявка Старосинявського району (майже 325 тисяч), с. Зіньків Віньковецького району (966,5 тисячі), с. Пи-сарівка Волочиського району (350 тисяч), с. Наркевичі (468 тисяч), смт Деражня (287 тисяч). Кошти отримали села Хмельницького району — Богданівці і Копистин (180 тисяч), Малашівці (180 тисяч), Пирогівці (150 тисяч), Захарівці (120 тисяч), Пархомівці (330 тисяч), Масівці і Райківці (по 180 тисяч), Шпичинці (160 тисяч).
 З Державного фонду регіонального розвитку, який передбачає співфінансування і місцевих бюджетів, витратять кошти на свої мережі Нетішин (понад 2 мільйони 700 тисяч гривень), смт Деражня (444,9 тисячі), с. Браїлівка Новоушицького району (178 тисяч), смт Чемерівці (2 мільйони 261,8 тисячі).
Звичайно, названі суми — крапля води, що впала на розпечений камінь. Схоже, це добре починають розуміти у владних коридорах, тож нині в облдержадміністрації взялися систематизувати потреби водозабезпечення подоляків. Відтак є надія, що буде сформовано чітку програму дій. А вже в ній фахівці передбачать і будівництво та реконструкцію водогонів, і поглиблення громадських колодязів, і розконсервацію «радянських» свердловин, і зменшення обсягів скидання води на Дністровській ГЕС – аби повноцінно напувати міста й села області з Дністровського басейну. Не тим крапля камінець довбає, що сильна, а тим, що часто падає. Коли «Подільські вісті» частіше порушуватимуть водну проблему, ймовірно, швидше і регіональна влада на неї реагуватиме. Наразі, як бачимо, більшість чиновників різної масті мовчать, мов води в рот набрали. Невже й справді тільки багатому вода сама ллється, а бідному — до спорожнілої криниці йти? Чому лише окремі районні ради заклали кошти на покращення водопостачання? В умовах децентралізації влади сміливіше за розв’язання цієї проблеми повинні братися і місцеві громади.
 Наразі дефіцитних нині копачів криниць подоляки змушені запрошувати навіть з-за кордону. Вода в одного бере, а другому дає, тож Іван Чунту із своїм помічником прибув добувати джерельну в село Жванець Кам’янець-Подільського району аж із Молдови. Замовник колодязя дав йому у підмогу сім міцних парубків, аби впоратися за один день.
— Засуха, дефіцит дощів, інтенсивне поливання городини швидко вичерпують криниці, — ділиться Іван Якович. — Я вже 29 років працюю копачем, проте останнім часом від замовлень немає відбою — без води й борщу не звариш.
 Полегшує працю майстрам старенька заводська техніка – ще із Союзу. Її назва – «Копач шахтних колодязів». Це розчепірене диво на чотирьох колесах колись виготовлялось у Казахстані для викопування шахтних військових ракет, а нині, вихоплене із металобрухту, служить для мирних цілей. Сталевий ніж копача легко ріже чорнозем, проте погано вибирає пісок і не любить тверді грунти (тоді доводиться в шахту колодязя наливати воду для змащування ножа).
 Коли майстри доходять до гравію, його вибирають вручну, а щоб пройти камінь – викликають підривників.
— Головне у нашій роботі – дотримання техніки безпеки, — стверджує Іван Чунту. – Спиртне – ворог «номер один» для копача. Найнебезпечніше працювати у піщаному грунті. Якось докопався в піску до води на 16-му метрі. Та щойно мене витягли з дна, як у ту ж мить криниця обвалилася на цілих вісім метрів.
 Всього я викопав майже вісім тисяч криниць. Найглибша з них – 40-метрова – у Чернівцях. Часто вода з’являється на п’ятиметровій глибині. Іноді майже на поверхні трапляються нори (джерела).
 Аби мати воду з добрим запасом, найчастіше використовують бетонні кільця з внутрішнім діаметром        84 см. З таким діаметром при потребі легше і поглиблювати шахту криниці. Знаючі люди вихваляють кільця, виготовлені у с.Мамалиги, що в Чернівецькій області. Їх ціна – не «ширпотребівська» (понад 400 гривень), а цілих 720 гривень, проте вони міцні і довговічні.
 Користуються попитом у подоляків і тернопільські копачі. Один із них – Володимир Мартинюк – так коментує ситуацію з ажіотажем навколо висихання криниць:
— Власники колодязів, як правило, замовляють їх поглиблення на два чи три метри. Стільки ж повинно бути і води, щоб використовувати глибинні насоси. Все частіше б’ють свердловини на 38-44 метри.
Бетонні кільця виготовляємо самі – нема довіри до чужих. Використовуємо якісний цемент і пісок, витримуємо технологію.
 Для проходження скельних порід майстри користуються повітряним відбійним молотком. Володимир Мартинюк каже, що при копанні колодязя в себе вдома сім метрів синьої скали пробивав цілих два місяці.
 Коли на великій глибині для дихання бракує повітря, то його закачують … звичайним побутовим пилососом через довгий гумовий шланг. Загалом робота копача – далеко не мед. Щоб добути воду, йому, як правило, треба пройти метр чорнозему, п’ять-вісім метрів глини, три – піску з гравієм, стільки ж скельної породи. Від роботи у холоді та сирості майстрів часто ламають корчі. Коли працюють парами, то змінюють один одного через одну-дві години. Звична амуніція – захисна каска, рибальські штани, костюм хімзахисту.
На копачів чигає немало смертельних небезпек. Одна з них – плавун, який здатний в одну мить втопити у швидкісній підземній річці. Така трагедія сталася нещодавно на Тернопільщині. Тим часом за один колодязний глиняний метр замовники платять 1000 гривень, за проходження каменю – півтори-дві, а з використанням вибухівки – понад дві тисячі гривень. Як бачимо, і гроші як вода, через це й життя горбисте: то густо, то пусто.
 Зараз нерідко один колодязь прислуговує цілій сільській вулиці. Вода завше знайде собі дорогу – так і люди. Оскільки в решеті води не наносиш, то аби компенсувати дефіцит джерельної, селяни часто завозять живильну рідину двохтонними діжами та заливають нею… спорожнілі колодязі. Так сучасність спростовує давнє прислів’я – у ліс дров не возять, а в колодязь воду не ллють.