Ошелешені і якісь безпорадні, ми слухаємо і дивимося на задекларовані статки керівників держави й народних депутатів. Ми ще не усвідомлюємо до кінця, яка правда, гола й страшна, звалилася на наші плечі. Ми просто, вибачайте, пережовуємо цю інформацію, та ніяк поки що не можемо проковтнути.

Тому, власне, й начебто відійшла на другий план гучна заява наших урядовців, зроблена ще до оприлюднення змісту отих декларацій, від якого й перехопило усім нам подих. А Прем’єр-міністр заявив, що з 1 січня мінімальна зарплата в державі становитиме 3200 гривень! Звичайно, на тлі сьогоднішнього розміру — 1450 гривень — це, можна сказати, суттєве підвищення. Хоча, варто зауважити, у проекті Держбюджету на 2017 рік закладалася абсолютно інша сума — 1600 гривень. Чому ж раптом, буквально через якийсь місяць, уряд ось так розщед- рився для простих українців? І де, власне, цікавляться ті ж самі українці, братиме кошти для виплати таких зарплат?
Чітких пояснень ми поки що не почули. Уряд покладає надію на те, що підвищення зарплат сприятиме виходу бізнесу з тіні і внаслідок цього зростуть надходження до Пенсійного фонду.  
Урядовці також запевняють, що не варто очікувати великого стрибка інфляції. І плекають надію на те, що підвищення зарплати може зменшити кількість людей, які звертаються за субсидією, адже призначення субсидій залежить від доходів.
Що ж, обіцянка, як кажуть, цяцянка. Тим часом народ збентежений цією самою обіцянкою. Бо з острахом думає, що зростання «мінімалки» якраз призведе до зростання і цін, і курсу долара.
Працюючий люд уже почав боятися скорочення. Підприємці ж почали говорити про загрозу повного закриття свого бізнесу. Тоді скільки людей, які нині отримують хоч сяку-таку зарплату, можуть стати безробітними?
Питань надто багато. І всі вони поки що залишаються без відповіді. Як і те, чому ж, власне, ось так несподівано, прямо-таки спонтанно, з’явилося оце рішення уряду? А чи не тому, часом, щоб відволікти увагу народу від того, що змушені були високопосадовці оприлюднити у своїх деклараціях? Запудрити йому мізки, так би мовити. Візьми, мовляв, солоденьку цукерочку й смокчи, мов дитина, ні про що не думай. А народ, бач, і до цукерки тієї, мов вередливий кіт до їжі, принюхується, і змістом декларацій впритул зацікавився.
Чому кожна влада думає, що народ дурний?