Питання функціонування громадського транспорту, перевезення пасажирів у нашій газеті висвітлюються частенько. Тому не мала жодного наміру “вставляти своїх п’ять копійок” до цієї теми. Однак небайдужість, певно, змушує. Ось що маю на увазі.
По-перше, в обласному центрі триває обговорення реформ у цій галузі. Хмельничанам пропонують внести свої пропозиції до подальших змін у визначення транспортних маршрутів міста. Тож є нагода повернутися до листів наших дописувачів, які ми вже друкували. Кілька років тому. Та річ у тім, що проблеми, порушені у тих скаргах, існують і досі.
Скажімо, так і не курсує жоден з видів громадського транспорту по Прибузькій. Хоча на цій, щільно забудованій дев’ятиповерхівками, вулиці знаходиться ще й два заклади, до яких точно мав би бути хороший доїзд. Це Палац творчості дітей та юнацтва, в якому займаються сотні вихованців, серед яких і зовсім юні дарування. Й ото поки ще зима не закінчилася, навідався б якийсь чиновник на тутешню зупинку та подивився, скільки часу доводиться мерзнути малечі в очікуванні горезвісної “тридцятки” (номер маршрутного таксі), особливо у вечірню пору.
А до міської стоматологічної поліклініки взагалі нічим добратися. Кілька тижнів тому й самій довелося побувати тут кілька разів. У чергах під кабінетами чимало стариків, немічних, атовців... Не дивно, бо саме ці категорії хмельничан здебільшого й обслуговує поліклініка. Та біда, що доїхати сюди чи звідси можна хіба на таксі. Або ж чимчикуй аж на Шевченка. Перший варіант не годиться, бо дорого, другий — бо далеко. Зубний біль, снігові намети чи інша негода роблять цей шлях ще важчим. Здається, що хтось зумисне влаштував для містян такі випробування. “Звинувачення безпідставні! — одразу заперечать відповідальні за ситуацію. — Бо, мовляв, пробували пустити по Прибузькій маршрут, але він не прижився, люди за звичкою йдуть на центральні вулиці”. Звісно, “не приживеться”. За кілька місяців. Тим паче, коли той “бусик” з’являвся вряди-годи, маршрут у нього був якийсь дивний і то лише в одному напрямку. В той час, коли, наприклад, Зарічанською курсує кілька видів громадського транспорту, зручно з’єднуючи різні частини обласного центру.
І взагалі, якось так вже склалося у Хмельницькому, що саме лікувальним закладам найбільше не пощастило зі транспортним сполученням. До обласної лікарні, куди волею-неволею потрапляють з усіх куточків краю, знову ж таки нелегко добитися — прилеглою вулицею їздить всього кілька малогабаритних “маршруток”, в яких у годину пік і не проштовхнешся. До обласних стоматологічної поліклініки, дитячої лікарні, міського перинатального центру, скажімо, треба здолати пішки чималий відрізок шляху. І якщо для здорової людини це просто, то для хворої дається ціною надзусиль.
Тому й хотілося б, аби ті, хто “малюватиме” та “роздаватиме” маршрути, врахували побажання не лише, умовно кажучи, базарників та перевізників, а й зважили на потреби соціально вразливих категорій громадян. Чому, скажімо, в доважок до кількох вигідних та прибуткових маршрутів не додати один, нехай і попервах збитковий? Зрештою, чому не запозичити досвід сусідів, тих же вінничан? Буквально днями провідувала родичів у цьому місті — вони дуже задоволені тим, як тепер функціонує їхній громадський транспорт.
Щодо ж вартості перевезень, то тут порадила б Хмельницькому міському голові зателефонувати своєму колезі й однопартійцеві — очільникові міста Конотоп, та попитати в нього, як він вирішив це питання, вочевидь назавжди відбивши у перевізників бажання страйкувати та шантажувати владу...
Насамкінець про те, що, власне, й змусило мене, так би мовити, взятися за перо. Звертаюся персонально до підприємця, наймані працівники якого обслуговують маршрут № 21. Жодним чином не маю намір огульно звинувачувати водіїв та кондукторів-контролерів усіх автобусів. І навіть дещо розумію пана Мішина, який скаржився на те, що його найкращі кадри давно подалися за кордон, бо там на порядок вищі заробітки. Але це зовсім не виправдовує того хамства, свідком якого я нещодавно стала. До салону автобуса зайшла жінка, як виявилося, інвалід другої групи. Та її навідріз відмовилися перевозити безкоштовно. Пасажирка мовчки заплатила за проїзд, однак поцікавилася, а скільки ж пільговиків уже є у салоні? І тут, як мовиться, Остапа понесло. Незважаючи на присутніх, серед яких були і діти, кондуктор на пару з водієм “крили” нещасну добірними матюками. Ба більше, “під роздачу” чомусь потрапили і ті, кого не було у салоні, але які, мовляв, часто “пхнуться” саме у їхній автобус. “Атошники усілякі, б...дь!” — бризкали слиною озвірілі “недочоловіки”. “Та як ви смієте?! — з болем у голосі спробувала вступитися за героїв жінка. — Вони ж кров свою за нас проливають!” — “А ми щонеділі її проливаємо, повзаючи під цим автобусом...” — ніяк не вгамовувалися чолов’яги.
Дуже шкода, що я не встигла увімкнути відеокамеру чи бодай записати на диктофон цей інцидент. Інакше б точно зробила цих ненаситних заробітчан “звьоздами ютуба”. Та коли, не дай Бог, узрію ще раз подібну картину, обіцяю бути спритнішою. А на місці керівника за таке паплюження репутації фірми-перевізника я вручила б цим горе-працівникам “путівку” на схід — нехай би і собі там заслужать посвідчення пільговика, що дає право на безкоштовний проїзд.
Gismeteo 
