На межі виживання опинилися літні люди у час тотальної дорожнечі. Їхня пенсія, так звана трудова, яка сягає за тисячу гривень, перетворилася у дріб’язок. Відчай їх охоплює, бо ж працювали усеньке життя до сьомого поту, а залишилися убогі, біля розбитого корита.
Селянська арифметика
Обділив і образив рідний уряд мешканку Олену Сльоз зі Старої Пісочної Городоцького району.
«Де ж справедлива пенсія, про яку чиновники так хвалилися? — обурюється у листі до редакції Олена Йосипівна. — Мені ж за 44 роки трудового стажу нарахували копійки. Якісь незрозумілі розрахунки придумали пенсійники».
У жінки своя арифметика, значно простіша. Адже з початку року у зв’язку із зростанням прожиткового мінімуму її пенсія збільшилася і становить 949 гривень. І ця сума, вважає Олена Йосипівна, нарахована їй лише за 20 років трудового стажу. А за решту 24 роки їй додали лише 200 гривень. Хіба це справедливо? «Я ж мала б отримувати дві мінімальні пенсії, тобто 1898 гривень, а вділили мені лише 1149 гривень. І це за понад сорок років тяжкої рабської праці. Не шкодувала свого здоров’я, під палючим сонцем, у дощову погоду працювала, — обурюється Олена Сльоз.— Щоправда, є ще у мене доплата 113 гривень, щомісячна, як вдові учасника бойових дій. Хоч бери та радій, що чоловік помер».
А от пенсіонеру із Волочиського району Ігорю Катаєву аж за п’ятдесят років трудового стажу умудрилися нарахувати 1200 гривень пенсії.
— Не ледарював, навіть у вихідні дні не бив байдики, — працював водієм, слюсарем, навіть вантажником. Хіба ж можна прожити на ці копійки? — обурюється чоловік. Він теж спробував добитися справедливості. бо упевнений: — його на декілька сотень гривень обділили. Написав листа у Хмельницький апеляційний суд. І відповідь не забарилася. Уже Волочиський суд своїм рішенням постановив, щоб додати до пенсії аж 500 гривень. Радів, бо ж справедливість узяла гору, адже працював аж до 67 років, навіть без відпусток. Нині уже рук не чує, ноги болять. Та не довго селянин розкошував, бо через п’ять місяців хтось із уряду Азарова надіслав листа і оту півтисячну надбавку із пенсії відрахували.
«І знову я на голодному пайку, — цитую листа до редакції І. І. Катаєва. — Ті копійки не знаю, де встромити, бо і за газ треба заплатити, купити таблеток, та й до хліба хоча б оселедця».
А спеціалісти у районних управліннях на такі нарікання лише розводять руками — вони нічим не можуть допомогти бідним людям із рекордним стажем роботи. На жаль, на їхні пенсії вплинули вкрай низькі зарплати. Звісно ж, уряду, який пробивав пенсійну реформу у 2011 році, було байдуже до селян, які опиняться у злиднях. І головне, як з такими низькими виплатами від держави інтегруватися в Європу?
Та все ж Ігор Катаєв виправдовується, бо розуміє, що нині у таке тяжке лихоліття не час займатися писаниною, але його літа уже добігають. Адже пенсійний вік у селян короткий, бо вони спрацьовані. Якраз низький рівень життя й впливає на його тривалість. А їм так хотілося б діждатися гідного, ситого життя.
«Де ж узяти того стажу?»
Надія Вербицька бідкається, що не буде вороття до виходу на пенсію у 55 років. Та вона так сподівалася, що ті безжалісні тигипківські реформації відмінять.
— І придумали ж таке, що жінки живуть ще 25 років після виходу на пенсію, — дивується вона. — Он моя мама померла, а їй сімдесяти не було. А яке то життя — на уколах і таблетках трималася. У колгоспі працювала нарівні з чоловіками, здоров’я надірвала. А тітка лише сім років потішилася пенсією — померла від невиліковної хвороби.
Надія Вербицька теж мерзла, збираючи врожай на колгоспному полі. Але хотіла заробити більшу пенсію й пішла на завод, а невдовзі потрапила під скорочення. Кинулася за допомогою у центр зайнятості, навіть перекваліфікувалася. «Та якому роботодавцю потрібна така працівниця, якій за п’ятдеся, й вона буде часто перебувати на лікарняному? — зітхає Надія. — А я уже давно не минаю аптеки — тиск скаче, головний біль не дає спокою. Мені скоро буде 55 років. Я навіть нині згідна на мінімальну пенсію. Де ж знайти роботу? Де ж узяти того стажу? Його збільшили нам, жінкам, на десять років».
У селі вона не єдина, яка чекає пенсії, як манни небесної, а Надії до неї ще більше трьох років. І змушена якось виживати, тримає велике господарство, яке її у скрутний час виручає.
Нині уже шкодує Надія, що не поїхала на заробітки. Бо її братова працює в італійському містечку на заводі — фасує картоплю, різні овочі. І не перетруджується, бо там усе механізовано. А зарплата у неї така, що нам не снилося — 900, а то й більше євро.
«Коли ж приїхала погостювати, то я її не впізнала, — продовжувала дивуватися Надія. — Навіть вона, заробітчанка, не схожа на селянку, а на європейку, хоча й старша від мене. Кликала із собою, сказала, що допоможе мені влаштуватися баданте, яким платять десь 800 євро на місяць діти за догляд своїх батьків. Там високі зарплати. А моя донька ледве зводить кінці з кінцями. Закінчила університет, так і роботи не знайшла, бо ж усі теплі місця по кабінетах зайняті — пенсійний вік підвищили, а де ж молоді працювати, не подумали. А зять із вищою освітою таксистом влаштувався».
Відомо, що у розвинених країнах пенсійний вік вважається золотою порою, бо є чимало вільного часу для подорожей. І літнім людям по кишені навіть круїзи по Європі. Якраз у Італії трудова пенсія сягає за тисячу євро, є ще різні доплати, а найголовніше — перебування у лікарнях, які схожі на дорогі санаторії, безкоштовне, та й на ліки їм не доводиться жодного євро витрачати.
А от, на жаль, українська пенсійна реформа не забезпечила гідного рівня життя трудівникам, не зменшила масштабів бідності. Все ж чисельність працездатного населення не зросла. А причини усім відомі — високий рівень безробіття, низькі зарплати. Та й чимало працюючих, аби уникнути податкового пресу, сховалися у тіньовому секторі. І замість того, щоб легалізувати зарплати, створити високотехнологічні робочі місця, чиновники вирішили увесь тягар наповнення пенсійного фонду перекласти на жінок. От їм, іособливо селянкам, і доводиться нині несолодко. Та чи зуміють вони заробити гідну пенсію? Бо ж змусили довше працювати жінок, але не подбали про високооплачувані робочі місця.
Gismeteo 
