«Тату, ти приїдеш на мій випускний? — все частіше ближче до свята запитувала Юля Миколу. – Таточку, я дуже хочу, щоб ти був. А ще там за сценарієм мама з батьком стелитимуть своїй дитині рушник, як символ проведення-благословення у доросле життя. Ну як воно без тебе буде?»
…На випуску Юля була найкращою серед однокласниць: дороге плаття, прикраси, вишукана зачіска. А як лиш заспівали пісню про батька, полилися, псуючи перший справжній, зроблений в салоні, макіяж, дитячі сльози. Батько не приїхав. Попросив дружину, маму Юлину: «Купи їй найкраще плаття, зроби все, як належить, грошей не шкодуй. Скинеш мені фото по вайберу».
Ні, у нього немає іншої сім’ї, він не на лікуванні, не на війні. Він у Польщі – на заробітках. Бо ж якби туди не поїхав, то чи й вижили, дітей зодягнули, та й чи випускний відзначили б, не кажучи вже про вступ дитини до вишу. А в сім’ї, крім Юлі, підростає ще й Петрик.
Скільки їх, таких Юль, змушені бути на випускних вечорах, вступних кампаніях, святкуваннях весіль, днях народжень, ба, просто, звичайних буднях без татів, без мам, без їхньої й такої необхідної підтримки і опори? Скільки їх, отих роботящих, мудрих, освічених українців, аби забезпечити найелементарніше існування своїм родинам, ринулися за заробітчанським хлібом? Суха статистика свідчить – близько п’яти мільйонів. Скільки поза нею? За даними одного з соцопитувань, кожен п’ятий українець всерйоз задумується про, називаймо речі своїми іменами, статус раба за кордоном.
Юлин батько вже кілька літ вдома гість. Юрист за фахом, він змушений торувати заробітчанські шляхи, аби сяк-так трималася сім’я на плаву: комунальні платити, дітей зодягати, дружина ліків постійно потребує, а ще Юлечці вступати треба. Приїздить на кілька тижнів двічі-тричі на рік. Болить серце, що не бачить, як діти ростуть. Зате радіє, що не бідують вони. Тішиться, що й велосипеди їм покупляв, й телефони, й планшети. Зате знає, що харчуються вони повноцінно, що зодягаються не згірш інших. Про те, як живеться, пак – існується йому, мовчить, бо то – не основне ж. Та й хіба звертає він увагу на оті рабські умови проживання, як зранечку до праці поспішає, пізнього вечора втомлений-виснажений – аби до ліжка швидше. У невеличкім підвалі, де мешкають удесятьох, цвіль і сирість, готують собі на вечерю їжу з найдешевших напівфабрикатів, та хіба це суттєво? Суттєво те, що сімейні походи в театр, на риболовлю, просто тихі затишні родинні вечори він бачить лише вряди-годи, як хвилька вільна випаде, по телевізору і… все частіше у снах. Він знає, що діти й дружина дуже за ним скучають, та розуміє: якщо назовсім приїде, то від вкраїнського звичного безгрошів’я нормального, людського, життя все одно не буде.
«На заробітки їжджу вже більше п’яти літ, — розповідає знайомий на ім’я Юрій. У нас із дружиною троє діток. Старша студентка, менші ще школярі. В селі нашому роботи давним-давно, відколи розпалися колгоспи, нема. Дружина в садочку вихователем працює. Утримуємо-обходимо, вірніше – вже кілька літ обходить дружина сама, чимале господарство, та що з нього, як та праця сільська ніпочім. Село наше віддалене від райцентру й від Хмельницького. Тож мови про те, аби щоднини кудись доїжджати, теж нема. Ще допоки донька до вишу не вступила, сяк-так борсалися. Як стала студенткою, не хотів, аби пальцем на дитину мою показували, що бідніша за всіх, поїхав на заробітки. Ох, якби ви знали лише, як скучаю за дітьми, як не вистачає тепла дружини, її погляду, поради… А як прикро, що не бачив, як зробив перші кроки наймолодший і єдиний син. Як хочу ходити з ним на риболовлю, навчати елементарним чоловічим навичкам…
А у Марії чоловік поїхав на заробітки два роки тому. Приїздив тричі з тих пір. Вони молоденькі ще, мріяли про дитину. От тільки зі сторінки у ще донедавна незаблокованих Однокласниках Марія дізналася, що у нього інша – теж українка, шукачка заробітчанського хліба. «Добре, що ти сама все побачила, не потрібно вже банальних винуватих пояснень», — відрізав сухо. Чи є в тім його вина? Людині потрібна людина, відомо здавна: такі психологія, фізіологія, найелементарніші закони людського виживання.
Скільки сімей розпалося таким чином, статистика мовчить. Кожен з нас знає чимало подібних прикладів, бо має чимало друзів, рідних, знайомих, чиї сім’ї зламало вкраїнське безробіття-безгрошів’я. Знаємо також, скільки дітей стало на слизьку стежину через брак батьківських контролю, уваги. А хтось з великих сказав: обділи дитину грішми, зате приділи їй якомога більше уваги, ось тоді з неї виросте справжній громадянин. Як?
Як? Коли забрані для цього всі шанси? Забрані власною державою. І затертий часом лозунг «Міцна сім’я формує міцне суспільство» нині, на жаль, не актуальний. Це колись, пам’ятаєте, за неправильну сімейну поведінку на колективних зборах «розпікали». А зараз байдуже, чи рушиться в тебе сім’я, як виховуєш ти своїх дітей – «майбутнє власної країни», чи є у тебе робота, чи ти поїхав на її пошуки рабом по закордоннях, чи заливаєш її відсутність оковитою…
Підприємства знищені, колгоспи давним-давно канули в Лету… Дрібні підприємці шансу на виживання не мають, середні, зважаючи на нещодавно запроваджену мінімалку і податки на неї, змушені скорочувати працівників, продукція селян вартує копійки… Комунальні, продукти, ліки злетіли до захмарних висот… І от, примощуючи, так би мовити, пазл до пазла, чи не складається враження, що йде свідоме винищення нації? Колись історія відповість на це запитання. А поки що – виживаймо, браття.
Gismeteo 
