Так, як у квітні усе потопало в цвіту, так нині вишні вкриті червоними ягодами — ніби хто коралі розсипав. І кожна ягідка ніжно тулиться до твоєї руки, до твоєї щоки, слухняно лягає в долоню. Наповнюєш жменю, одну — у відро, другу — до рота. Хоч і з кислинкою, та однаково солодко. Мружишся від задоволення і сонячних променів, вдихаєш особливий аромат вишневого листя. Якщо може бути на землі рай, то він, певно, вишневий...

Такий, як тут, на моїй рідній землі. Віньківці потопають у вишнях, як і моя хата. Великі щеплені вишні (називаємо їх осламівськими) уже практично відійшли. Якраз достигли шпанки і достигають чорні (певно, найсправжніші) вишні. Ідеш вулицею, а на кожному подвір’ї — рух, драбини приставляються до дерева, з хати виносяться табуретки, столики. Усе, що допомагає рвати вишні, іде в хід.
 У цей коловорот відразу потрапляю і я, за тим, власне, і приїхала. Спочатку страшнувато, бо коли, мовляв, те відро набереться? Але жменя до жмені, і за годину відро уже повне — вишні справді дуже рясні.
 До кінця дня вже вишні подрильовані, уже й у власному соку законсервовані. Уже повна миска їх засипана цукром — стануть варенням. Уже відровий бутель повний — буде вишняк. А їх, вишень, все одно ще багато червоніє серед листя.
 Бачу, вулицею хтось іде з відром  вишень.
 — Здавати несу, — каже жінка. — Біля стадіону приймають. Та вони практично на кожному перехресті, ці точки, є, по сім п’ятдесят за кілограм дають. Я вже третє відро несу, хоч на цукор гроші будуть. Та й душа болить, що ті ягоди пропасти мають. Все, що можу обірвати, обриваю і здаю. Цілих 180 гривень виручу. А це до моєї пенсії 1600 гривень таки підмога. Раніше, мені здається, на ті вишні дуже й не зважали. Що зірвали, що засохло. А тепер кожна ягідка, як копійка, цінуєш її. Бо як і де ще можна заробити додаткову гривню? Завтра онуки приїдуть на канікули, то я рада, бо обірвуть усі. Відер зо п’ять ще повинно бути. А це ще триста гривень. На сякі-такі продукти матиму. То ж спасибі вишням, що помагають виживати.
 Жінка, перепочивши, іде далі. Я вирішую і собі спробувати заробити на вишнях. Але спочатку домовляюся із сусідом, чи зможе підвезти мене до тієї точки. Вона недалеко, але з таким вантажем, погодьтеся, ліпше їхати, ніж важко чвалати.
 Домовилася. Через дві години він заїжджає за мною. Вантажимо моїх повнісіньких два відра, їдемо. Заготівельник вручає мені 127 гривень. Я задоволена. Бо цих грошей якраз вистачить на дорогу в обидва боки, ще й на півтора кілограма цукру!
 Складаю відра. Тим часом підходить бабуся з невеличким пластмасовим відерцем. З нею — хлопчина, її онук, несе два повних відра. Поки вишні важать, бабуся каже онукові:
 — Максимку, ще нарвемо хоч кілька відер. Це ж, дивися, непогані гроші.
 — Бабусю, — озивається той, — тож уже заробили триста гривень. А мені ж завтра на Хмельницький їхати, а звідти — до Варшави. Забули чи що? Ще ж зібратися, та й відпочити перед дорогою треба.
 Бабуся враз сумнішає:
 — Добре-добре, синку, не будемо. Я тобі пиріжків з вишнями напечу, візьмеш з собою.
 А потім до мене:
 — Їде мій онучок до Польщі на роботу. Економіст. Два роки тому інститут закінчив. За навчання платили, стягувалися, як могли. А роботи так і не знайшли. То там підробляв, то там. А потім знайшли якийсь візовий центр, йому підшукали роботу на заводі, оформили документи, то оце завтра їде. Так серце болить, що не можу передати! Як йому на чужині буде?
 — Та, певно, краще, ніж тут, — озивається Максим. — Хоч гроші зароблю, ще й вам допоможу.
 — Авжеж-авжеж, синку, — ніжно відповідає бабуся. — Поїдеш, нехай тобі Бог помагає. То й добре, бо через два роки твого брата туди вступати до інституту відправимо, будете разом.
 І знову до мене:
 — Дочка вирішила, що з шкіри виліземо, а молодший син буде вчитися за кордоном. Там йому, може, краща доля вистелиться. Бо тут, бачимо, добра не буде. Все гірше і гірше. Що має бути? Як дітям цим жити?
 Я понуро киваю головою і знічев’я вчитуюся в оголошення на стовпі, біля якого стою: «Робота за кордоном. Різноманітні вакансії. Тел. ...» Я вже бачила їх усюди: подібними оголошеннями обклеєні сотні стовпів у містах і селах області. І вже тисячі людей скористалися послугами цих фірм, працюють у Європі. Можновладці наші у Європі відпочивають і лікуються, а прості люди там тяжко гарують. Проте вже не почуваються злидарями, як було раніше. Тепер можуть забезпечувати своїм родинам більш-менш пристойне життя. Але не всім там солодко. Більшість живе в абсолютно некомфортних умовах, харчується абияк і, що найгірше, тужить за своїми рідними. Та, зціпивши зуби, терплять. Бо краще туга на чужині, ніж злидні на рідній землі...
 Повільно повертаюся додому. Назустріч ідуть люди з відрами вишень. Щиро радіють, що їх можна здати, бо буде сотня-друга до куцого сімейного бюджету.
 Більшість — пенсіонери, бо молоді — на заробітках. Вишні всіх не порятують. І тьмяніє моя вишнева радість, сповнюється гіркотою. Ніби полину наїлася. Але ж стільки зворушення, стільки любові відчуваєш! Бо любиш, любиш до нестями цю землю: нема милішої, нема ріднішої... І ще сильніший відчай охоплює від цього, бо відчуваємо нині себе на своїй землі нікому не потрібними. Більше того, наче навмисне усе робиться, аби ми тікали звідси світ за очі, шукаючи кращої долі. Як було століття тому, так, здається, і не буде для нас ліпше. І що з того, що на рідній землі достигатимуть вишні? Нашим заробітчанам мусять смакувати десь у Чехії чи Голландії рулети з штучним вишневим джемом. Бо держава їх назад не чекає. Чим нас менше, тим краще. Лише такий висновок можна зробити, адже усі так звані реформи поки що не засвідчили жодної турботи про людину. Може, медична? Не смішіть! 200 гривень, щедро обіцяних державою на рік на одного хворого, не вистачить навіть на аналіз крові і кардіограму. Замість цього реформування держава краще б закуповувала ліки, необхідні для важкохворих, і вакцини, без яких теж неможливо забезпечити здоров’я нації. А нині що маємо? Спалахи захворювання на ботулізм, викцини від якого у державі просто немає. І хіба це не злочин, коли людина помирає від того, що родичі не встигли привезти ту сироватку з-за кордону? Так само, як немає вакцини від сказу, антидоту від отрути гадюки. Ми з цим живемо, ми до цього звикли, але ми ж незахищені ніким і нічим! Розумієте, ми, громадяни України, нікому не потрібні, влада насправді про нас не дбає. Як не подбаємо про себе самі, ніхто на нас і не подивиться. Але й ми не все можемо зробити. Батьки, приміром, не можуть навіть спробувати вилікувати свою дитину, якій, припустимо, потрібна трансплантація якогось органу, бо на це потрібні шалені гроші! А за кордоном, між іншим, усім цим переймається держава. І я кажу лише про дітей, бо коли хтось старий хворіє, то тут і мови нема про належне лікування: якось навіть незручно старому лікуватися, коли молодим жити ні за що... Отак, одні вимруть. Частина загине на сході у незрозумілій і безглуздій війні. Частина — виїде за кордон (і це, виявляється, не найгірший варіант). Спочатку на заробітки, а потім — назавжди, забравши туди усю родину. Звичайно, нехай їм там живеться добре.
 А що ж в Україні? В Україні залишаться вишні...