Надрукувати
Категорія: Економіка
Перегляди: 1076

Микола Якович Швець вибачався за свій вигляд, мовляв, спека, а він ось чергову тачку гною «транспортує», то й не при костюмі, каже, посміхаючись. «І де ж тієї роботи стільки назбирується? — кидає фразу і додає: — Хто пов’язує себе з селом, то мусить трудитися зранку й до ночі. Тож живемо ми тут за своїм, сільським, часом».

Микола Якович разом із дружиною Марією Іллівною чотири корови тримають. Вичищати стійло чи не щодня доводиться, а ще ж стільки трави накосити треба, висушити, щоб кормів на зиму для його корівок достатньо було.
У їхнє село Залісся-1 на Кам’янеччині не раз заїжджали заготівельники, розповідає чоловік, пропонували здавати молоко, уклавши договір на рік.
— Та корови ж цілий рік не дояться, і заготівельну ціну пропонують просто смішну. Наробитися он як треба — ні рук, ні спини, буває, не чуєш. То допоки можу, відвожу нашу домашню продукцію на базар у Кам’янець-Подільський, — каже Микола Якович. — Дружина старається і сир відігріти, щоб був смачний, і сметанку зібрати. Молоко від наших корівок дуже добре — усі нахвалюють. А все тому, що доглянуті, плекані. Крім того, встигаємо ще й майже гектар городу обробити. Добре, що обзавівся хоч якоюсь технікою, то з механізацією значно легше.
 Трохи перепочиваючи під час нашої розмови, Микола Якович згадує, і як розпочинали хазяйнувати разом із молодою дружиною, котра переїхала до нього в Залісся-1 з Кадиєвець. Як працював трактористом в колгоспі, що згодом став агрофірмою «Відродження». З болем говорить про трагічну загибель сина. Думали батьки, матимуть підмогу, великі сподівання на нього покладали. Навіть хату купили для сина майже навпроти своєї. А життя, бач, як розпорядилося...
— Тепер два обійстя доглядаємо і городи біля обох обробляємо. Донька наша пішла своїм шляхом, — веде далі пенсіонер. — Ми й не думали, що стане їй до вподоби військова справа. Та дисципліну, порядок вона шанувала змалечку, ось і вирішила обрати для себе не зовсім жіночу професію. Працює у військовому ліцеї у Кам’янці-Подільському, а коли в Балаклії сталися усім відомі події, вирішила поїхати попрацювати туди за контрактом.
Як не дивно, але й чотири онученьки наші, дівчатка, теж військові. Наймолодша ще навчається в Одесі у військовій академії, а старші працюють. Хоч вже самі заробляють собі на хліб, а ми з дружиною таки хочемо допомогти бодай чимось. Молодим у цей складний час підтримка дуже необхідна, все таке дороге нині. А ще — коли знаєш, що ти потрібен рідним, що можеш допомогти, то є відчуття, що недаремно порпаєшся в землі, гної тягаєш...
Скільки Бог дасть здоров’я — стільки й трудитимемося. Добре, що селяни змогли отримати земельні паї за свої важкі трудодні в колгоспі. Бо сьогодні для більшості — це підмога. Хто має худобу, може отримати зерно, жом. Видають на пай цукор, борошно, за бажанням — гроші. Наша сім’я віддала два паї в обробіток Групі компаній «VITAGRO». І тим, як розраховується компанія, дуже задоволені.
Та надіятися треба тільки на себе. Сидіти в селі, склавши руки, гріх — не те, що люди, а й кури засміють, — сказав на прощання Микола Якович і поволік тачку далі.