Що не кажіть, а Інтернет — дивовижна річ. Геть усю інформацію «витягнути» можна. І навіть ту, що вже обібрали тебе, як липку, і що споконвічна сільська земелька з-під носа «тю-тю».

Івановецький сільський голова Сергій Хаверко, понатикавши клавіші сільрадівського прогресу, очам не повірив. Видно, щось не те з комп’ютером. Аж ні. Раз, другий, третій переглядає — і волосся на голові дибки: понад 45 гектарів сільських пасовищ вже не їхні. Хтось, виявляється, придбав їх «для ведення особистого селянського господарства». Інформація, що урочища «Бартушів», «Чорнилів», «Пітомніки», де випасають селяни понад двісті корів, відібрали, стала вбивчою. Не спитавши, не попередивши, проігнорувавши думку сільської громади, провернули хитру справу, ніби селяни, котрі з діда-прадіда живуть і працюють на цій землі, за рахунок корів виживають, взагалі ніпричім.
Став сільський голова разом з депутатами і громадою в усі усюди «стукати» з проханням протидіяти безчинству і відновити справедливість. Надіслали листи-звернення до Городоцької райдержадміністрації, Городо-
цького райвідділу внутрішніх справ та обласне управління МВС, районну та обласну прокуратуру, державну реєстраційну службу в Городоцькому районі, Держзем-
агенство району та області. На свій схід зібралися жителі Іванковець, куди й запросили представника нашої газети. З їхніх розповідей стає очевидним, що соціальна напруга в селі готова вилитися через край.
— Там, де каміння, — ніхто не бере! А де придатна, оту землю шахраям подавай. Я ще дитиною пас там худобу, і зараз люди тримають по 3-4 корови, щоб вижити. Якщо потихеньку відберуть у народу все пасовище, то вимремо, як мухи, а всю худобу — під ніж. Кому ж це вигідно? — з болем запитує пенсіонер Станіслав Миколайович Крамар. — Сільські люди чомусь не можуть взяти землю в обробіток по кілька соток, а по два гектари чужинцям можна.
— Треба вияснити хто взяв, за яким рішенням, і хто це рішення дав.
 Я оформляла торік землю за межами населеного пункту, і обов’язково потрібен був підпис сільського голови. То що, для сільських людей одні вимоги, а для чужих — ні? — каже Ольга Миколаївна Суховолець.
— За межами населеного пункту — то вже державна власність, тим і користуються. Не беруть дозволу ні в громади, ні в сільського голови, — уточнює Сергій Михайлович Хаверко.
— Земля не державна власність, а громади! — вигукує хтось з натовпу. — За яким правом таке твориться?! Бо вони мають гроші?
— Щоб оформити ділянку біля хати, в межах села, то треба бути два чи три рази на сесії сільради. А тут ні сесії, ні дозволу голови, — чути іншу репліку.
— Комусь два гектари запросто дають, а я не можу сорок соток приватизувати, — вступає в розмову чоловік, який, каже, представляє інтереси Івана Степановича Свідерського, 1926 року народження. — Якщо Держ-
земагенство дає дозвіл, то екологія «впирається». І хоч кувалдою товчи, а не проб’єш цю «стіну». Всі документи на руках, а екологія обласна дозволу не дає. Бо всюди грошей треба сунути! А я не маю можливості платити направо і наліво. Годую троє корів — з того й живу. А шахраї з грошима провертають справу за місяць. Кого захищає закон, грошових «мішків»?
— На цій землі ветерани праці, діти війни горби понаживали від важкої роботи, а права на свою землю, виходить, не мають. На словах — всі за народ, справедливість. А на ділі — там, де з’являються великі гроші, закони не діють, і такого поняття як совість не існує. Ось колишній голова райдержадміністрації відхопив в районі шматок «золотої» землі, тепер якийсь хмельничанин нашу скуповує. Буде, як на картинці в старому шкільному підручнику: селянин на одній нозі стоїть на землі, а довкола — уся панська...
Чи може хто спростувати усе, мовлене цими людьми? Навряд. А ось відсахнутися та відмежуватися від їхніх проблем, здається, у чиновницьких та окремих правозахисних колах звичне діло. Начальник Городоцького РВ УМВС України в Хмельницькій області О. В. Гриб на звернення Івановецького сільського голови відповідає, що «...в процесі розгляду звернення не вбачаються ознаки будь-якого правопорушення». Чомусь не вважає цю справу собі «під стать» і прокуратура області, зобов’язавши розгрібати «болото» прокуратуру Городоцького району. Службовці ж районного Державного земагенства, які в курсі зухвалих ігрищ із землею, відверто сказали керівнику села, що вони люди підневільні, і як звеліли в області, так і діяли. Невже на державну службу підбирають за ознаками догідливості та особливої любові до корупційних діянь?
На свій захист, щоправда, земельники та інші задіяні у цій схемі особи, висувають залізний аргумент. Мовляв, діє Постанова Кабміну, за якою землі запасу за межами сільради є вже державною власністю.

Здоровий глузд, звісно, нізащо не «переварить» таке пояснення, бо на прикладі Іванковець бачимо, як таким чином  уміло обкрадають селян. Очевидно й інше: подібні рішення, прийняті колишньою злочинною владою, аж ніяк не можуть бути на захисті та відстоювати інтере-си народу. За таким законодавчим актом — завуальована можливість набити власні кишені.
А ось і факти: 23 особи, котрі отримали в Іванківцях земельні ділянки для ведення селянського господарства відразу ж забажали продати цю землю. Приміром, одна паняночка, котра мешкає на проспекті Миру  у Хмельницькому, отримавши практично «на халяву» іванковецьку земельку, продає її теж хмельничанину, котрий проживає на вулиці Панаса Мирного, за… триста тисяч гривень. У сільраді кажуть, що саме цей чоловік скупив усі 45 гектарів, розданих на 23 немісцевих жителів.
Реєстрація земельних ділянок і справді відбулася в рекордно короткі терміни. Впродовж одного дня, як видно із наданої інформації відділом Держземагентства у Городоцькому районі, щасливцями своєрідного джек-поту ставали по 4-5 осіб із цього списку.
Хтозна, як забажає розпорядитися землею неподалік курортної зони Сатанова «покупець», але те, що ані утримувати пасовище, ані створити інші блага на користь іванковецьких селян він не планує, навіть і не треба гадати.
Сільський голова Сергій Хаверко після сільського сходу скрушно хитає головою: «Треба було б документально оформити пасовище на когось із жителів, виготовити Державний акт, то не мали б цього клопоту…». Правда, згадує і про бюрократичні перепони, за якими висуваються такі вимоги, що селянам їх не подолати.
Шкода, що наш мужик і справді не перехреститься, доки грім не гримне. Бо, маючи в селі добросовісного і платоспроможного господарника — агрофірму ім. Слободяна, могли б давно успішно розв’язати цю проблему на користь усій громаді: люди не втратили б свого пасовища, а сільська рада отримувала б плату  за користування цією землею від агрофірми, що на своїх плечах витягує усю соціальну сферу села і усіляко допомагає людям. Ще за часів В’ячеслава Дмитровича Слободяна господарство примножувало, а не розбазарювало, народне добро. Цю традицію намагається підтримувати нині і син Олександр Слободян — президент ПАТ «Оболонь», який постійно іде назустріч побажанням земляків.
Та не гадаймо, що було б, якби… Чи є хоч маленька часточка надії на те, що землю селянам можна повернути? Чи прикритий завісою  законності розгул свавілля вже не спинити?
Запитуємо про це  керівника Держземагентства в області Руслана Лещишина:
— Коли першого липня поточного року я приступив до керівництва, то категорично заборонив будь-які дії по пасовищах. Вважаю, що передавати сільські пасовища стороннім особам — це злочин. Так, згідно із законом кожен громадянин має право на отримання земельної ділянки до двох гектарів,  але моральний закон у цьому випадку відсутній. Тому ми вирішили, що  жодна заява не буде підписана про розподіл пасовищ для ведення особистого селянського господарства. На жаль, спадок мені дістався непростий —  скарг на роботу колишнього керівництва безліч.
А повернути людям втрачене пасовище в Іванківцях, думаю, можна лише за рішенням суду. Можливо, Городоцька прокуратура зможе зібрати усі необхідні дані, аби передати справу до суду, який і скасує накази та розпорядження щодо цих земельних ділянок. Зі свого боку ми надамо будь-яку інформаційну допомогу прокуратурі, щоб справедливість була відновлена. Іванковецьку ситуацію тримаю на особистому контролі. Наші спеціалісти, юристи теж готові допомагати прокуратурі і свідчити в суді. Запевняю, що ми —  на боці людей.
Якщо й справді вдасться відстояти інтереси простих селян, то не лише у них з’явиться надія, що боротьбу з корупцією ведемо не тільки на словах, а закони високої моралі і справедливості ще не почили у Бозі остаточно.