Думаєте, казки — це вигадка? Людська фантазія, що іноді «закручує» сюжети, яким не надивуєшся? Хмм… Не поспішайте з категоричністю. Бо, може статися, одного разу ви зіткнетеся з ситуацією, яка наштовхне на думку, що казкові оповідки в наші дні стають реальністю. Ми і самі нізащо не повірили, якби в невеличкому селі Вівся на Чемеровеччині не побачили все на власні очі. Пригадуєте казку про шапку-невидимку? Так ось, звідки вона взялася у цих місцях, важко судити, але те, що саме тут її дія випробувана на всі сто, жодних сумнівів не залишається. Особливо сильний вплив шапки-невидимки навпроти місцевої школи. Якраз тут проїжджа частина центральної дороги, що тягнеться з Білогір’я до Кам’янця-Подільського, розмічена чорними і білими смугами, по-народному — зеброю, аби школярі, вчителі та й кожен, хто опинився поблизу, могли безпечно перейти на протилежний бік.

 Хоч село невеличке і дорога, відверто кажучи, — не автомагістраль, а рух транспорту тут на диво інтенсивний. Місцеві кажуть, що закордонні туристи, як, мабуть, і вітчизняні, тут з’являються рідше, ніж перехід з літнього часу на зимовий. Зате вантажівок, багатотонних фур — хоч відбавляй. Правда це чи ні, але один чолов’яга, котрий із якоїсь причини просидів цілісінький день біля вікна, стверджує, що його «подсчот» перевалив за сотню.
А причина такого жвавого руху, по вузькій і зовсім не досконалій дорозі, розповідають селяни, у бізнес-інтересах. По різні сторони розкинулись поля, які обробляють інвестори. Посівна, жнивна компанії, особливо — вивезення врожаю на зернотоки, елеватори створює такий жвавий рух транспорту, що й магістралі позаздрять. Той же чоловік, котрий полюбляє спостерігати за дорогою зі свого вікна, тихо зізнається, що в його списку, принаймні, чотири агропідприємства, вантажівки яких «сновигають» цілісінький день. Не знає, чи ведуть вони поміж собою «капіталістичні» змагання (про соціалістичні, зрозуміло, вже й мови не може бути), а він акуратненько вносить у записничок фірми, визначаючи щодня переможця. А потім і підсумки підіб’є: хто з них трудився ліпше.
Микола Бевз каже, що такі підрахунки йому ні до чого. Бо кожного разу, коли проїздить повз його будинок під номером 21 по вулиці Транспортній фура чи інша важка техніка, то дім здригається, як під час землетрусу.
— По суті, живемо в умовах постійного землетрусу, бо ж транспорт їздити не перестає, — додає Микола Аполлінарійович і вказує рукою на стінку будинку. — Ось наочний приклад — тріщини. Вони з’явилися не тому, що будинок старий чи я поганий хазяїн. Про мене такого ніхто не скаже. Причина в тім, що обмеження на вантажі не діють. Якось зупинився водій фури, попросив води, я й запитую: «Скільки тягнеш? Тонн із десять?» «Ха, — відповідає, — п’ятдесят!» То селянські хати мали би бути фортецями, щоб витримувати цей тиск. Що й казати, коли і значно міцнішу будівлю школи також вкрили тріщини.
Коштів, які заробляють ці підприємства, що давно значаться у списках дядька Степана, вистачило б і на те, щоб збудувати дорогу в обхід села. Та навіщо створювати собі додаткові клопоти, якщо можна легко розв’язати проблемку одним лише телефонним дзвіночком. Хіба ж не було, що спиняли завантажені по вуха машини, а гіпнотичний голос із мобільного наказував не чіпати. Гіпноз, хоч і через відстані, такий потужний, що й найсміливіша перевірка на дорозі стає покірною, тихою. Чом не чудеса?
Та і їм не зрівнятися з шапкою-невидимкою, про яку згадали на початку. Хоч по один бік від школи, навпроти якої вляглася «зебра», встановлені дорожні знаки, що попереджають про пішохідний перехід, і про те, що попереду діти, їх водії чомусь не помічають. Так само невидимим стає і знак про обмеження швидкості до 40 кілометрів з іншого боку.
— Я особисто домагався встановлення цих знаків. У різних інстанціях побував, переконував, — розповідає Микола Бевз. — Культурно посилали мене від однієї організації до іншої, мовляв, не наша компетенція. Добився до «Облавтодору», надав підписи жителів села, рішення сесії сільської ради про цю нагальну потребу. Колишні знаки попадали, зогнили, поіржавіли, словом, були не придатні, на них ніхто не зважав. Я їх зібрав, передав дорожникам і попросив від імені громадян замінити на нові.
Знаки встановлені, проте залишаються «невидимими».
— Одного разу іду через перехід з дитиною за руку, а машина летить, нас не помічаючи. Зупинилася практично біля моєї ноги, а водій ще й пальцем покрутив біля скроні, — розповідає директор Вівсянської школи Валентина Монастирська. — Бачте, пішоходи ще й винні.
— Знали б ви, скільки разів доводилося чути образи від водіїв: «Куди преш?! Тобі засліпило, чого сунеш?!» — цитую дослівно, — додає і жителька села Людмила Волос. — Добре, що Бог милував, і біди не сталося. Та від неї жодна дитина, дорослий не застраховані. Діти переходять дорогу, а в очах страх. Невже це нормально?
Був би у нас тротуар, може б, не доводилося ходити обабіч вузької дороги, де проносяться машини і навіть не зважають на перехожих, — веде далі співрозмовниця. — Може, хтось дивується, навіщо в селі тротуар? Але ж в часи колгоспу він був! Погляньте, вздовж біля шкільного паркану, донизу, ще видніються його залишки. Колись ходити було безпечно. Тепер же тротуар заріс густим бур’яном, кладки через річку зогнили, колишній місток розвалився. Хіба нинішнім жителям Вівся вже цього не треба? Ми ж стільки чуємо про необхідність розвивати сільські території, щоб тут залишалася молодь, щоб жилося людям краще. А коли немає необхідного для нормального життя — доріг, тротуарів, освітлення сільських вулиць, водопроводу, то хіба це «краще»? — не стримує емоцій Людмила Володимирівна.
Попри ці сповіді-нарікання, скажу відверто, хотілося самим випробувати дію шапки-невидимки, про яку стільки розмов. Здаля помітивши машину, починаємо рух по «зебрі». І... Матінко рідна, нас справді не бачать! Величезна фура, з протяжним, що аж вуха глушить, сигналом проноситься поряд, на повній швидкості. Експериментували ось так, мабуть, хвилин із десять. І що ж? Із восьми машин лише один старенький легковик «помітив» перехід. То як же не повірити у шапку-невидимку!
— Вам би приїхати в негоду, щоб пізнати це «диво» повністю. Коли мчать назустріч одна одній вантажівки, а ви йдете по краю вузької дороги. Болотяна «купіль» гарантована, — додає Микола Бевз.
— Ми сподіваємося, що шалену швидкість машин хоч трохи стримували би «лежачі» поліцейські, якщо справжніх не бояться, — каже Валентина Монастирська. — Треба, щоб прислухалися до наших побажань. Інакше — біда дочекається свого дня...
Та невже об’єднані уми і руки багатьох людей не зможуть здолати у Вівсі силу шапки-невидимки? Хочеться вірити у протилежне.
Світлана ШАНДЕБУРА.