Цьогоріч варять цукор на Хмельниччині п’ять заводів. Так, потребу області в солодкому продукті вони задовольнять не лише повністю, а навіть удвічі більше, ніж здатна спожити вся промисловість краю та його жителі. А як же терени нашої держави, що не спеціалізуються на цукрі? Надлишок же їм можна продати? А експортувати? Й взагалі двісті тисяч тонн цукру, які наварять подоляни цього сезону, — «дрібничка», бо виробничі потужності в нас значно більші. Причому не ті, які колись були, а нині перетворилися на металобрухт, а «живі», якщо можна так сказати, законсервовані. Ті, які спроможні запуститися в роботу! До прикладу, Городоцький цукровий завод. Ви знаєте, що в найкращі роки він виробляв понад сто тисяч тонн за сезон! Тобто один завод продукував більше половини цукру, ніж нинішній показник усієї області!
Ще один аспект: усі діючі нині заводи розташовані на півночі та заході області: Шепетівка, Теофіполь, Красилів, Старокостянтинів, Наркевичі. А як бути півдню краю? Не вирощувати буряки? Вивозити їх за межі області? А який у цьому сенс, якщо «під боком» є Городоцький цукровий! Але він стоїть, тобто мертвіє вже десять років! Саме з нагоди такої сумної річниці (а також у зв’язку із 65-річчям його запуску), колишні цукровики провели в Городку «круглий стіл», аби обговорити проблеми та перспективи відновлення роботи виробництва. Як розповів співорганізатор заходу, колишній головний бухгалтер заводу, Володимир Романюк, на зустріч запросили й владу обласного та районного рівнів. Але, на жаль, ні з обласної, ні з районної адміністрацій ніхто не зацікавився подією. Від влади участь у «круглому столі» столі взяли лише Городоцький міський голова Василь Підлісний і депутат облради Володимир Поворозник.

Городоччина має славетну історію цукроваріння. Ще в 1834 році місто купив німецький барон, син камергера Пруського короля Гейсмар Федір Климентійович. На придбаних землях займались вирощуванням цукрового буряка, а для переробки його в східній частині Городка в 1839 році побудували один із перших цукрових заводів в Україні. Наступне, ще одне солодке виробництво в Городку розпочали зводити перед Другою світовою війною, а запустили в 1952 році, нагадав усім присутнім колишній головний інженер заводу Георгій Баренбойм. Наприкінці 60-х на ньому провели реконструкцію, що вивело виробництво на лідерські позиції в Радянському Союзі. Городоцький цукровий переробляв 5,25 тисячі тонн кореню за добу, а в 1990-му виробив 115,8 тисячі тонн цукру, наголосив фахівець. Були роки, коли він продукував майже 150 тисяч тонн: половина з буряка, половина ― з цукрового сирцю.
Успішна робота підприємства дозволила розвинути соціальну сферу міста: побудували клуб на 500 місць, водолікарню, торговельний центр (три магазини і кафе), школу, лазні, комбінат побутового обслуговування, спортивний центр, два дитсадки, спальний корпус у піонертаборі, стадіон. Для працівників спорудили майже сотню житлових будинків на 283 квартири. Але в 90-х розпочався занепад. Через відсутність сировини двадцять років тому зупинився перший Городоцький цукровий завод, десять років тому ― другий. Але він збережений. Чи є шанс відродити цукрову славу міста?
Як розповів «Подільським вістям» Городоцький міський голова Василь Підлісний, він мав зустріч з власниками ПП «Городоцький цукровий завод». Вони цілком логічно запевнили посадовця: мовляв, якби ми не мали намір відродити виробництво, то хіба б утримували цей завод, сплачуючи такі великі податки?  Справді, орендна плата за землю, яку отримує городоцька громада в свій бюджет від власників, становить чималеньку суму ― 120 тисяч гривень на місяць. Як бачимо, 1,5 мільйона на рік, погодьтеся, чималі кошти для міста! Але, щоб запустити завод, потрібна сировина! Міський голова каже, що це мінімум п’ять тисяч гектарів під буряк. Чи можна це організувати? Нещодавно створена Городоцька територіальна громада об’єднала сімнадцять сільських рад, які мають до шістдесяти тисяч гектарів. Можуть селяни виділити частину землі та засіяти солодким коренем? А раптом завод не запрацює? Що з буряком робити? Куди возити, ще й з нинішніми цінами на пальне? Надто великий ризик, тим паче, що років п’ять тому завод вже обіцяли запустити. Але все залишилося на рівні балачок.
Більше того, хоча завод не порізаний на брухт, але перед запуском необхідна певна модернізація. Це десятки мільйонів гривень. Власники захочуть їх вкладати, якщо немає гарантій, що буде сировина? Таке замкнене коло маємо!
Й пять тисяч гектарів, про які говорить голова, мабуть, це мінімум, бо, на думку Володимира Романюка, потрібно 13 тисяч гектарів під корені, а загалом шістдесят тисяч ― для забезпечення нормальної сівозміни та створення потужного аграрного комплексу на базі Городоцького цукрового.
У зверненні до можновладців, яке прийняли учасники «круглого столу», докладно розписано, яку потужну структуру можна створити на базі цього виробництва. Це й кукурудза, й етанол, і біогаз, і тваринницькі ферми з м’ясопереробним цехом. Тобто плани з відродження заводу та розвитку загалом агросектора краю на його базі є, вони цілком реальні. Справа, як завжди, у грошах.
Мабуть, саме тому учасники зустрічі не покладали великих надій на нинішніх власників (десять років завод же стоїть), а сподіваються на стороннього інвестора. Найчастіше на зустрічі лунало прізвище Олександра Співака, який нині дає лад Старокостянтинівському та Шепетівському цукровим заводам,  та народних депутатів Гереги і Лабазюка. Дійсно, не тільки вкласти гроші у модернізацію виробництва (навіть якщо вести мову тільки про завод, а не про весь потенційний агрокомплекс), а й забезпечити виділення достатніх площ під посіви буряка здатні лише потужні фінансово-політичні фігури краю.
Чи зроблять вони це? Чи зацікавляться, скажімо, ті ж Герега чи Лабазюк розвитком цукрового виробництва в Городку ― побачимо. Це, даруйте, чистий фінансовий розрахунок. Якщо ж брати політичний бік справи, то відродження галузі в Городку ― це насамперед тисячі вдячних виборців, тобто робочих місць. А парламентські перегони ж, здається, не за горами. Той, хто матиме міцний козир в руках — отримає безапеляційну перемогу!