Микола Феофанович Рожик – людина героїчної вдачі. За минулих і нинішніх надскладних реалій йому якимось дивовижним чином вдалося зберегти і навіть зміцніти довірене людьми господарство. СТзДВ «В’язовець» – єдине у селі джерело стабільності, заробітку, надії і сподівань. Усе, що можна, його керівник врятував, а те, що має перспективу, – виплекав.
Завдяки тому, що господарство зберігає робочі місця, із В’язівця виїхало на заробітки лише десять чоловік. В той час як по інших населених пунктах цей показник у рази вищий.
Господарство невелике, але розмаїте, компактне і гарно організоване. Спеціалізується в основному на рільництві, але і тваринництво, що дає людям роботу і взимку, утримує. Має 870 голів худоби, що є високим показником для 1700 гектарів угідь. Вирощує пшеницю, кукурудзу, сою, цукровий буряк, соняшник та ячмінь. І не лише на зерно, а й на насіння. Шануючи високу порядність і професіоналізм Миколи Феофановича, його охоче купують не лише колеги з Білогірського району, а й із сусідньої Тернопільської області.
Про становлення свого господарства Микола Феофанович розповідає настільки захоплююче, ніби диктує пригодницьку повість.
– Господарство прийняв п'ятнадцять років тому. Тоді наша держава і те, що у ній перебувало на роздоріжжі. Все мінялося, наче у калейдоскопі. У багатьох опустилися руки, чимало вільної землі заростало самосівами. Склалася своєрідна революційна ситуація. Аграрії по-новому працювати ще не вміли, а по-старому вже не могли.
Кожна копійка давалася важко. Люди у відчаї іноді зверталися по допомогу, та в касі не густо. Потрібно було не лише за кредити розраховуватися, а й проценти гасити. Я, як людина совісна, дуже від того переживав і страждав. Бо хотів, щоб господарство могло допомагати їм у скрутні часи. І усе робив для цього. Хоч сільське господарство, самі знаєте, ризикована галузь. Залежна від примх природи, а тепер ще й від ринку, постійних змін у законодавстві, партнерів та безлічі інших факторів.
Вносили на гектар не більше 50 кілограмів селітри. Мізерна дещиця! Майже злидні! Яким би не був оптимістом, при такій підгодівлі рослин про високі врожаї і благополуччя годі мріяти! Сієш, збираєш, продаєш, а в коморі та касі – порожньо. Ці випробування проходив з честю.
До позитиву зараховую тільки те, що тоді не процвітало так як зараз рейдерство і не приїжджали «гастролери» спокушати людей обіцянками-цяцянками.
Мимоволі відкрив для себе важливу істину: бідність змушує сильних розвиватися. Той, хто має курку, яка несе золоті яйця, над цим не задумується.
Самі зважте, буквально за десять років більшість аграріїв опанували складні технології і підняли урожайність пшениці та ячменю вдічі – із 30 до 60 центнерів. Десятьма тоннами сухого зерна кукурудзи з гектара, за що колись давали високі нагороди, сьогодні нікого не здивуєш. Хіба такий стрибок був би можливий, коли б усе йшло по накатаному?
Коли шукаєш вихід, відповідь приходить з несподіваного боку. Я ніколи не гадав, що імпульс нашому господарству дасть пивний ячмінь. Культура досить примхлива. Адже вимагає чіткого дотримання показників по білку, вуглеводах, кольору, крупності, схожості і пророщуванню. Нам вдалося вийти на необхідні параметри. Його за пристойною ціною згодилися приймати тодішні шведські власники Славутського солодового заводу. Вони навіть запропонували вигідні умови кредитування. У них можна було повчитися ділової порядності. Хоча через цю свою рису вони спочатку натерпілися від наших новоявлених «бізнесменів». Бо навіть не підозрювали, що ті можуть завантажити до половини кузова напівсміттям, а зверху для маскування притрусити якісним зерном. Тож хитруни ускладнили життя тим, хто прагнув бути чесним. На заводі виставили настільки жорсткі умови приймання, що Микола Феофанович завагався – чи продовжувати з ним співробітництво. Прискіпувалися буквально до всього.
Зрештою, шведи попрацювали кілька років і, розчарувавшись, продали завод французькому власнику. А у В’язівці на той час вже навчилися вирощувати не лише зерно як сировину для виготовлення солоду, а і його насіння. Що значно вигідніше. Хоч і є «вищим пілотажем» у рослинництві.
– Тепер господарство міцно стало на ноги, люди віддають йому максимум 50 відсотків своїх зусиль і часу. Решту – пораються на своїх городах і біля худоби, – продовжує далі Микола Феофанович. – У селі по дворах – понад 700 голів ВРХ. Статистично майже по одній голові на кожного жителя. Це серйозне джерело доходів.
Якщо кількість поголів’я худоби у сусідніх селах падає, то у В’язівці зростає. Чому? Ми не посягали на громадські сінокоси і пасовища. Забезпечуємо жомом. Відпускаємо макуху власного виробництва.
Цього року запустили для своїх потреб олійню. Її продукція смачна, ароматна, густа і вигідно відрізняється від розрекламованої у супермаркетах. Тримаємо невеличку пасіку. Не стільки заради меду, скільки за традицією і для запилення.
Для працівників господарства діє своя їдальня. Ціни там смішні, і то тільки заради обліку.
Соціальне партнерство і взаємодія господарства з громадою теж заслуговують доброго слова. СТзДВ «В’язовець допомагає школі, ремонтує дороги…
– Кожен третій житель села працює у нашому господарстві. Робочих місць близько 120, бо багато ручної праці, – підкреслює Микола Феофанович. – Можемо механізувати деякі процеси і скоротити персонал, та не робимо цього заради того, щоб люди були зайняті і стабільно отримували зарплату. Її виплачуємо близько шість мільйонів гривень на рік. До прикладу, змонтували молокопровід на фермі, а от корми розвозимо так, як і раніше. Маємо свою будівельну бригаду, щоб не запрошувати зі сторони шабашників. Потребує рук і зернотік. Його серцем є сушарка, що працює на твердому паливі. Простіше кажучи, на дровах.
За високими надоями не женемося, бо це спонукає до зайвих витрат. Для нас головне – рентабельність. До того ж, тваринництво дає нам оборотні кошти і органіку на поля.
Окрім господарської діяльності, Микола Феофанович бере активну участь у житті рідного краю, є депутатом районної ради, очолює у ній земельну комісію. Тож мимоволі зайшла розмова про нинішню адміністративно-територіальну реформу.
– На мій погляд, вона не зовсім продумана. Посудіть самі, у вашій газеті читаю, що бабуся поїхала у Шепетівку, а звідти у «столицю» своєї громади, аби одержати якусь довідку. Хіба це розумно? Сьогодні ніхто точно не може сказати, яким буде апарат ОТГ. Підозрюю, що роздується до неймовірних розмірів. Хто виконуватиме функції райвно, відділу культури? Запитань більше, ніж відповідей.
Або ще одна заковика. Якщо сьогодні сільська рада отримує від нашого СТзДВ «В’язовець» у бюджет 46 відсотків коштів, то у разі реформування її в об’єднану територіальну громаду ця сума зменшиться. Але це так, принагідно сказано. Мене непокоїть, як існуватимуть ті органи місцевого самоуправління, на території яких нема підприємств і господарств. Звідки вони братимуть гроші? Багаті всім потрібні, бідні – нікому.
Я сам аграрій, і прагну працювати якомога ефективніше. Але наш сектор, як би не старався, не витягне економіку держави з трясовини, її локомотив – промисловість. Ось взяти, для прикладу, Казахстан. За урожайністю пшениці 8-10 центнерів з гектара він тримається на рівні радянських часів. А от за рівнем ВВП посідає перше місце серед колишніх республік СРСР – 26 тисяч доларів на душу населення. На порядок вищий показник, ніж в Україні. Цього там добилися завдяки тому, що зберегли підприємства.
Поїздка у «глибинку» завжди повчальна. Там усі процеси, що є у державі, відображені сконцентровано, як море у краплі води. Із здивуванням дізнався, що у В’язовець журналісти із обласного центру, на пам’яті Миколи Феофановича, ще не приїздили. Тому у нього своє власне ставлення до ЗМІ: “В центральних газетах і телебаченні в основному демонструють негатив – то когось вбили, то щось згоріл... Ніби хтось зумисне нагнітає істерію. Крім цього, ще на першому плані політики і політикани. А де люди праці? Ніхто не розповідає звідки і якою ціною беруться хліб, м'ясо, молоко, техніка! Так, ніби вони, наче манна, з неба падають.
Якщо сталася якась трагедія, то навіщо її тиражувати? Для того, щоб люди тривожилися? У них і без цього є підстави для хвилювання. Може, хтось вмикає технологію залякування, аби люди стали розгублені і покірні?”
– А у В’язівці люди спокійніші?
– В усякому разі мають можливість заробити гроші. Тому не переживають, як розрахуватися за електроенергію, газ, воду… І не журяться – чим годувати худобу. Точно знають, що я не зажену техніку на громадські пасовища й не переорю їх. Тут є один господар. У нашому селі коліщатко історії котиться розмірено. На паї сьогодні видають пшеницю, завтра ячмінь, післязавтра – кукурудзу… Там – цукор, там – олія, там – жом. На свята – подарунки. Затюкували солому – частину одержать безкоштовно. Залишилися у полі покоси – ідіть заберіть! У нашому селі люди не бідують. Маємо аж чотири магазини.
– Виходить, що частину проблем ви взяли на себе?
– Мені не важко це робити, бо знаю, що люди подякують. Я сам в’язовецький. Тут народилися, жили і працювали мої батьки. З багатьма сельчанами я і мої син та донька ходили до школи. У ній сьогодні вчиться близько ста дітей. Село має перспективу.
Особисто на мене колись сильне враження справив двічі Герой Соціалістичної Праці Давид Бойко із Летави, де я колись був на практиці. Я хочу, щоб мій рідний В’язовець став таким же заможним і знаменитим.
– Щоб ви хотіли побажати нашій газеті?
– Пишіть про позитивне. От, хоча би про наше село. Можливо, у когось від вашої публікації підніметься настрій і з’явиться надія.
Gismeteo 
