Надрукувати
Категорія: Економіка
Перегляди: 607

Той день чомусь видався багатим на разюче контрастні враження. Шкода, що з оцими болючими контрастами нам, українцям, доводиться стикатися дедалі частіше. Але хіба може бути в нас по-іншому? Риторичне запитання. Проте – маємо те, що маємо.

Вранці, збираючись на роботу, традиційно ввімкнула телевізор. Один з каналів транслював казкове життя вкраїнської богеми. На світській вечірці вишукані й стильні дружини сильних світу сього без грама сорому і без докорів совісті з гордістю розповідали журналістам, а заодно й всім нам, тим, кого людьми давно вже не вважають, за скільки і де придбане їхнє вбрання, аксесуари, на яких авто їздять, на яких курортах світу відпочивають, послугами яких салонів користуються (аж волосся дибки від сум тих ставало)... Далі йшлося про те, як живеться домашнім улюбленцям наших високих чиновників. Певно, не один глядач, картину ту спостерігаючи, позаздрив депутатському коту чи собаці.
Перемкнула на інший канал: новини – знову батькам везуть з війни дитину в труні. Страшна статистика. Для когось отой загиблий просто, чергова втрата, а для когось – найнестерпніший біль, найжахливіший розпач. Чи довго ще до перемоги? Скільки ще загине, подумалося. Знову згадали телевізійники віллу в Італії, яку за більш ніж сімсот тисяч євро придбав Аваков. Це в час, коли діти й пенсіонери по п’ять-двадцять гривень на армію збирають.
Проглядаю ще кілька телесюжетів (батьки слізно просять допомогти, хто чим може на лікування онкохворої п’ятирічної дитини; скільки дорогущих спиртних напоїв продають елітні супермаркети за місяць) і… вибігаю, бо запізнююся.
Дорогою наштовхуюся на жебрака. Він постійно просить милостиню у цьому місці. Певно вже давно звикли місцеві мешканці до нього. На картонці навколішки б’є чолом, підклавши під голову долоні, аби лоба не забруднити й не потовкти, й слізно просить допомоги. Та так старається, що аж куртка зі светром загорнулася й всенька спина гола. Не заважають йому ні сніг, ні дощ, ні сльота, ні мороз. Років йому зо двадцять. Нерідко біля нього можна побачити жінку, гадаю, матір, й ще одного хлопця, певно, брат, бо схожі.
Чимдуж пробую прошмигнути повз – бо він то вже на робочому місці, мені ще треба бігти. Аж бачу: підходять до нього, як я охрестила, мама з братом. Він підіймається, висипає в кишеню жінки з коробки «зароблені» від ранку гроші. І вони всі троє чимчикують до кіоску неподалік. І тут я зупинилася, бо цікаво ж стало, на що, так людей розчулюючи, збирають.
Жінка купує три кави, до слова, лате, що недешево, і… пачку цигарок. Трійця відходить за зупинку, так би мовити, подалі від людського ока, й поважно закурює, з кавою вприкуску. Пошкодувала лише, що не було з собою фотоапарата, щоб показати людям – кому й на що відриваємо від себе. А потім подумалося, може, й до кращого, а то через цих «акторів» перестанемо допомагати-вірити тим, хто цього справді потребує.
Помилувавшись «бідними» людьми, які паразитують на тих, хто працює, заходжу в невеличкий маркет купити печиво до вранішньої колективної кави. І от як то день не задався – біля каси черга. Терпляче чекаю. За кілька людей від мене на касі розраховується старенька бабуся. А в пакеті у неї лише три картоплини. Дістає з гаманця копійки. Тремтячими руками рахує… Аж тут зовсім юна дівчинка, яка стояла в черзі за нею, якось ніяково промовила: «Зачекайте, будь ласка». А тоді миттю кинулася в торговельний зал, повернулася з картоплею, морквою, гречкою. Розрахувавшись, віддала бабусі. Та, втираючи сльози, відмовлялася брати, запевняла, що їй не треба. «Чоловік мій помер. Три роки лікувався. Онкологія горла. Всі заощадження на лікування те пішли. Дітей не маю. Пенсія мізерна, — ніби виправдовувалася старенька. — Мене після пережитого так обсіли болячки, що й на ліки не вистачає, не те, що на їжу. Не купуйте, діти для мене. Не треба. Соромно мені дуже, що дожилася до такого. Але що зроблю. Все життя працювала чесно й добросовісно… Я з оцих трьох картоплин супу наварю – на три дні й вистачить».
Вранішній настрій змінився гнітючістю. «Я он не на пенсії, — звертаючись до знайомої чи подруги тихо заговорила жінка, яка стояла за мною, — працюю. Майже чотири тисячі отримую. Двоє дітей маю. Дві з лишком тисячі лише за газ сплачую, а ще за світло, воду, комунальні, дітям на школу мінімум двісті гривень виділяю… От і порахуй, як виживати. Що тих дітей чекає…».
І всім стало якось ніяково. Зате абсолютно не ніяково тим, хто встановлюючи прожиткові мінімуми, сам жирує по максимуму.