Надрукувати
Категорія: Економіка
Перегляди: 656

Змалку залюблений у природу енергійний непосида знав кожен мальовничий куточок рідного села Дмухівці, що на Тернопільщині. Отча хата від лісу недалеко: з друзями «партизанили», пропадали там цілими днями, гралися. Тож з-поміж інших притаманних лиш дитинству принад запам’яталося воно ще й пахощами різнотрав’я, лісовими стежками і роботою по господарству, адже був незмінним помічником батьків і на городах, і біля живності. Здібний хлопчина ледь не з народження виношував мрію неодмінно стати фізиком, можливо, радіотехніком. Точні науки давалися йому напрочуд легко, а з фізики й хімії навіть на районних та обласних олімпіадах перемагав. Тому, закінчивши школу лише з однією четвіркою (з російської мови), вступив до Чернівецького вишу на фізичний факультет. А були то якраз важкі дев’яності. І далекоглядний юнак зрозумів: мрією на голому ентузіазмі далеко не заїдеш. Тому, отримавши диплом, подався на заробітки. Гроші, зароблені за два роки в Чехії, вклав у розвиток власної справи.
Отже, великим фізиком чи радіотехніком він не став, проте став великою людиною. Михайло Ковальчук, директор філії «Цегельний завод м. Волочиськ» ТОВ «Тернопільбуд», як і очолюване ним підприємство, знані нині не лише на Хмельниччині та Тернопільщині, а й в усій Україні. Хоч Михайло Михайлович запевняє, що ніколи і припустити не міг, що випалюватиме цеглу, керувати заводом йому вдається на відмінно. Секрет успіху в простому — до будь-якої справи слід підходити з любов’ю, не втомлюючись удосконалюватися і вчитися та по крупинці збирати і застосовувати у себе передовий досвід. 

Мережею сімейних магазинів у Тернополі, що з’явилися з колись відкритого на заробітчанські кошти кіоску на ринку, нині успішно управляє дружина Михайла Аня. А він років зо три пропрацювавши заступником директора з продажу на Козівському цегельному заводі, у 2006-му очолив цегельний у Волочиську.
Дванадцять років — не так вже й багато, проте підприємство повністю оновилося. «Коли я прийняв завод, тут було 160 працівників, а готової продукції виходило не так вже й багато», — пригадує Михайло Михайлович. Довелося чимало змінювати. Навіть, здавалося б, елементарне — організацію праці. Не терпить молодий керівник працівників, які з зеленим змієм товаришують, тож хто зрозумів, що це негоже, залишився, хто не зумів з оковитою розлучитися, з тим довелося попрощатися. Вдалося автоматизувати чималий обсяг робіт. За рахунок цього значно збільшився вихід готової продукції, зросла продуктивність праці, а штат суттєво зменшився, що дало змогу підвищити людям заробітну плату. Проте, не приховує директор, знайти робочі руки на зарплатню шість-сім тисяч гривень нині проблематично – зваблюють людей польські дванадцять тисяч на місяць.
Ледь встигаю загинати пальці, поки директор перераховує, що зробили, придбали, впровадили. «Закупили два нових преси за ціною майже 100 тисяч доларів кожен, глинозмішувач, встановили частотні перетворювачі, що дозволяють регулювати технологічний процес і зменшити використання електричної енергії, — пригадує далеко не все зроблене аж надто скромний керівник. — Зробили ремонт офісного й побутового приміщень, перекрили дах. Чимало придбали автомобільної техніки. В процесі реконструкції наразі нова тунельна піч, яка з новим обладнанням вартуватиме більше десяти мільйонів гривень. Вона оснащена вентиляторами, електронікою… Хочемо зробити її сучасною, щоб керувалася центральним процесором без втручання оператора, аби всі процеси були автоматизованими…»
Михайло Михайлович збирав новинки, які б покращили процес випалення цегли по всіх прогресивних заводах України, проте нині вже й сам має чим похвалитися, адже саме Волочиський цегельний — єдиний в державі має вугільну установку іспанського виробництва. Вона дозволила відмовитися від споживання природного газу. Використовують вугілля (процес випалу, як і дозування вугілля в піч — повністю автоматичні). Це дало змогу конкурувати на ринку.
Щороку Волочиський цегельний вироб-
ляв більше шістнадцяти мільйонів цегли. А залучення нової печі з новою установкою дасть можливість збільшити обсяг готової продукції до 25 мільйонів. 90 відсотків цегли продають на Тернопільщину і лише 10 на Хмельниччину — роль відіграє відстань до обласного центру.
Вимогливий і суворий, проте справедливий, керівник у підлеглих понад усе цінує відповідальність. Командою своєю, каже, задоволений, бо колектив хороший і злагоджений, щоправда, бракує робочих рук.
Михайло Михайлович із сім’єю проживає в Тернополі. Відстань від домівки до заводу 42 кілометри, які щоднини мусить долати туди й назад. Та ні відстань, ні труднощі робочих моментів, ні складні часи сьогодення його не лякають. «Робота цікава, — посміхається. — Весь час багата на сюрпризи, щоразу різні підносить. Та ми тримаємося, розвиваємося».
У подружжя Ковальчуків троє дітей: наймолодшій Яринці лише півтора рочку, Марку — дев’ять, а шістнадцятирічна Настуся планує втілити в життя батькову мрію — вступатиме до Львівського університету на факультет прикладної математики. У наш час виховувати троє діток, та ще й при цьому обом багато працювати — доволі складно. «Якби не допомога батьків, дружини і моїх, — запевняє Михайло Михайлович, — не впоралися б точно. Вони нам багато підсобляють, дай їм Бог здоров’я».
Що ж стосується захоплень, то їх у нього багато, щоправда, не на все вистачає часу. Проте чимало літ не зраджує спортзалу, де займається штангою. Полюбляють родиною сімейні відпочинки і подорожі, перевагу надають Карпатам: захоплюються лижами, а загорають у Туреччині, і прогулюються — Львовом. Обов’язково щовесни допомагає Михайло батькам садити картоплю, щоосені її викопувати. Традиційно на Різдво, Великдень й інші релігійні свята їдуть до батьків.
Михайло Ковальчук вірить у Бога і дотримується думки, що добро Всевишній творить руками людей. На його робочому столі чимало листів-звернень із проханням про допомогу. Без реагування не залишає жодного. До того ж, щороку на церкви виділяють зо два десятки тисяч гривень. На будівництво храму неподалік заводу виділили 50 тисяч цегли.
…Мріям інколи властиво не збуватися — коли твоє покликання в іншому: став би Михайло Михайлович фізиком чи радіотехніком — не сягнув би таких висот Волочиський цегельний.