Металургійне підприємство в нашому, погодьтеся, аграрному краї — таки дивина. А жінка на його чолі — подвійне диво. В наш непростий для промисловості час і чоловіки важко дають раду бізнесу, то що вже казати, як ми всі звикли, про «слабку стать». Але вже два десятиліття спеціалізоване металургійне переробне підприємство ТОВ «Тін Імпекс» упевнено очолює Аліна СКОМОРОХОВА. «Подільські вісті» вирішили поспілкуватися з генеральним директором виробництва й мимоволі відчули, що тема жінка в бізнесі значно цікавіша, ніж просто бізнес і виробничі проблеми. Тому, даруйте, докладніше про номенклатуру продукції компанії кожен охочий може прочитати на сайті компанії, а ми поговоримо про жінку, яка очолює потужне промислове виробництво краю. Зустріч з керівником розпочалася на кілька хвилин пізніше запланованого: вона завершувала перемовини з китайськими виробничниками. Тому перше запитання було спонтанним:

— Аліно Алімівно, китайці зацікавилися вашою продукцією? Підписуєте угоду?
— Про це ще рано говорити, але, як самі бачите, інтерес до нашого підприємства проявляють не тільки на заході, а й на сході. Побачимо, може, відкриються ще нові ринки збуту.
— Звісно, не з цього хотів розпочати розмову. Поясніть, як ви жінка, за освітою лікар, «втрапили у таку халепу» — створили й очолили металургійне виробництво?
— (Посміхається). У мене дві освіти — я лікар-кардіолог і юрист. На додачу ще й курси закінчила у Донецькому інституті кольорових металів. Але це вже пізніше. Два десятиліття тому працювала в Італії, супроводжувала кон-
ракти й несподівано отримала дуже цікаву пропозицію. В часи фінансового обвалу, в 1998 році, представники компанії «Мерседес» зі Штутгарта запропонували створити на Хмельниччині цех з алюмінієвого литва. Уявляєте? Оце був виклик. І я вирішила спробувати. Спочатку був невеличкий цех у Шаровечці, але стараннями конкурентів, він не запрацював, за що їм щиро дякую. Тоді переїхали в Гречани.
— І не було проблем із запуском виробництва? Звідки гроші на його створення?
— Профінансували німецькі партнери. На той час цех був на сто відсотків дочірнім підприємством. Вони вклали 80 тисяч доларів безпосередньо в цех, а ще 120 тисяч марок у лабораторію. Німці, як ви розумієте, дуже прискіпливо ставляться до якості. Ми тоді сертифікували продукцію в системі TVF, а пізніше отримали ISO. А за відкриття заводу я особливо вдячна тодішньому міському голові Михайлові Чекману. Він завітав у цех, коли була запланована перша плавка і спитав: «Скільки?» Уявіть, мене, дівчисько з хвостиком, якому ставлять таке запитання. Скільки чого? Хабара? Відкату? Ні, виявляється, скільки податків сплачуватимемо та скільки робочих місць плануємо створити. Почувши, підписав необхідні документи, і з того часу ми лише зростаємо, розвиваємося. Викупили територію колишнього дерево-
обробного комбінату, який, до речі, так ніколи і не запрацював, маємо площу дев’ять гектарів, 138 працюючих, вийшли на потужність 400-450 тонн алюмінію на місяць. Але тепер працюємо не тільки з цим металом, але й з іншими кольоровими — латунь, бронза. Зі сталлю та чавуном. І виготовляємо не тільки напівфабрикат, а й готову продукцію. Більше половини експортуємо в Німеччину, Голландію, Польщу, Бельгію тощо. Налагодили співпрацю з «Новатором» і «Укрелектроапаратом», іншими вітчизняними підприємствами, саме вони є покупцями готової продукції — литва по ЛГМ–технології.
— Ви кажете, «дівчисько з хвостиком». І як же вдалося організувати суто чоловічу, так здається, справу — металургію? Як на вас дивилися ці «брутальні» дядьки-металурги?
— Розумію вас: я лікар — людина інтелігентна, а виробництво — чорне (сміється). Так, попервах доводилося і колектив виховувати: вчила вставати, коли заходить жінка, вітатися. Але у моїй молодості та статі була й перевага: як ви кажете, «дядьки» в робах ставилися до мене, як до доньки. В період становлення і дотепер спираюся на надійні чоловічі плечі директора з виробництва Віктора Олійника, якого «забрала» у нашого голови спілки Івана Дунця. Між іншим, він, як і я, з першого дня на заводі. Й взагалі відсотків 30-40 колективу працюють разом вже двадцять років. Хочу особливо подякувати «старожилам» компанії Ігорю Гриценку, Олександрі Омельчак, Василю Джежелі, Ларисі Романюк, Віктору Онищуку, Івану Іванцову, Аркадію Байковському… Та й молодь не відстає — Міняйло Володимир, Барладіна Світлана, Володимир Дорощук та інші… Дуже хочу, щоб вся команда «Тін Імпекс» була впевнена та стабільно працювала на наш спільний результат. Ми — як родина, бо я жінка й це мені притаманне. Я ніби народила, виростила та піклуюся про власну дитину — «Тін Імпекс».
— Що, настільки близькою справою став завод?
— А він мені рідний: тут працюють мої батьки Анатолій та Світлана Колесник. А щодо заводу. Ви б знали, як виливається метал! Коли вперше побачила — біле золото ллється! Це так захопливо! Це захват! Я закохалася, якщо можна так сказати, у процес, хоча відверто скажу, коли лише запропонували займатися металургією — була в шоці.
— Але, як бачимо, впоралися. І все ж, пані Аліно, як воно жінці керувати металургією?
— Ми ще дуже міцно прив’язані до стереотипів. Але зараз жінки часто «грають» у чоловічі ігри і переважно перемагають. У Канаді, до прикладу, встановили, що підприємства, очолювані жінками, на 20-30 відсотків успішніші. Вони переконані, що це забезпечується тим, що жінки гнучкіші, терплячіші, дипломатичніші. До того ж, нам притаманна інтуїція, й, як не дивно, емоційність також сприяють роботі у бізнес-середовищі. Статистика, не наша — іноземна, свідчить, що такі підприємства виграють у конкурентному середовищі, та й для того, щоб успішно працювати, жінці треба постійно вдосконалюватися, бути на дві голови вище чоловіка.
— А як вам ведеться в нашому, українському, економічному середовищі?
— Це вже значно складніше. Коротко назву найголовніші проблеми. Ми не правова держава, бо бізнес не захищений. Кожного року б’ємося з податковою. Ціни на енергоносії нищать бізнес. Маємо величезні кадрові проблеми: вже зараз готові взяти на роботу, до прикладу, чотирьох електриків та двох газозварників. Ми ж беремо діточок практично з ПТУ, навчаємо, ростимо, даємо зарплату, всі преференції, але вони виростають — і тікають до Польщі. Створюємо для працівників усі умови, в усьому допомагаємо. Розумієте, в мене виходить бізнес із жіночим акцентом: я мушу, за своєю природою, дбати про свою робочу родину. Адже наше найбільше надбання за ці роки — колектив!!!
— Крім того, наскільки знаю, ви дбаєте про дітей воїнів АТО, про захисників Вітчизни на сході?
— Це окрема й широка тема. Так, ми є партнерами міжнародних проектів допомоги діткам воїнів АТО, сироти — то взагалі святий обов’язок. Постійно відправляємо машини з медикаментами, продуктами на Донбас. Я сама там неодноразово бувала й бачила, як живуть солдати. Тому все це розумію. Нещодавно наші дітлахи випекли для воїнів 3250 тістечок, встановивши Рекорд України, і я возила їх на схід, передати нашим воїнам АТО. Ви б бачили очі наших хлопців!.. Ще раз кажу: це наш святий обов’язок про них дбати! Як раніше казали, десятину віддай Богові, зараз — захисникам Батьківщини. Я повернулася із зони АТО іншою людиною і переконана: ми живемо тут мирно лише завдяки цим хлопцям. Ми перед ними в неоплатному боргу!