Через Кралечку ледь у засвіти не відійшла
Ця абсолютно реальна історія, яку днями почула від знайомої, дуже вразила не лише із міркувань співчуття до старенької жінки, про яку далі піде мова. Вразила ще й тому, що через цинічне, почасти навіть брутальне ставлення до нас влади, вискочок-скоробагатьків, монополістів, яким не писаний ніякий закон, фактично кожен із нас, простих смертних, через гіркі реалії буднів та відчуття безвиході запросто може може поплатитися власним здоров’ям і навіть життям. З етичних міркувань імена та деякі деталі змінені автором. Чому, зрозумієте наприкінці розповіді.
Минулого року Мотрі Іванівні, що мешкає на Дунаєвеччині, випало пережити страшний удар: раптово пішов із життя коханий чоловік Степан. Хоч і розміняв якраз перед цим восьмий десяток, але на здоров’я ніколи не нарікав, жилавим та роботящим був. Серце підвело...
Після цього в бабці Мотрі геть руки опустилися. Чи не єдиною розрадою залишалася корівка Кралечка, яку вони виростили з телятка. Тож, попри вмовляння дітей, твердо вирішила: зі своєю вірною годувальницею нізащо не розстанеться. Перші труднощі розпочалися десь у лютому — не встиг дід вдосталь сіна заготувати худобині. Та дарма, втішала себе Мотря Іванівна, весна вже зовсім скоро, тож зараз паші можна й купити.
Поки корова пішла на випас, старенькій, аби прогодувати її, довелося викласти більше п’яти тисяч гривень. Вона вже іноді й собі у чомусь відмовляла, та про продаж Кралі навіть мови не було. Щоправда, тоді завод-переробник за літр молока ще по п’ять гривень платив. З настанням випасу в череді полегшення аж ніяк не настало. Та й скільки там тієї череди, коли все стадо на їхній вулиці лише одинадцять голів складає? Тож, за великим рахунком, черга гнати худобу на леваду поблизу ставка (яку, до речі, місцеві ділки-крутії уже намагалися з весни розорати, але люди таки не допустили цього) випадала фактично тричі на місяць. Оскільки самостійно впоратися із таким завданням Мотрі Іванівні уже давно було не під силу, то доводилося прохати про «послугу за винагороду» сільських хлопчаків. Ті ж, халамидники, здерши з баби першого разу сто п’ятдесят гривень, наступного уже заправили двісті і баста! Діватися було нікуди, змушена була погодитися. Але хіба то був випас? Трава у посушливі квітень-травень майже не підростала. Які від того високі надої? Один мізер. Натомість заводські здирники ціну на молоко почали опускати чи не щотижня. Ось уже й до чотирьох гривень вона скотилася і, як попередили, це далеко не межа. А тут ще й сусіди завітали вкрай обурені. Мовляв, хлопці за худобою геть не стежать: в одних корова здулася, бо добряче вхопила молодої люцерни, в інших стадо витоптало весь город.
Куди було сховатися від таких реалій Мотрі Іванівні. Пересилюючи себе до знемоги, таки подзвонила знайомим заготівельникам. У людські обійстя Кралечку через поважні, як і в її господині, літа уже ніхто не хотів брати, хоч коровина була ще нівроку. Ціни за неї “ушлі” хлопці теж високої не дали... Кілька днів ридала жінка за нею, як за рідною дитиною. А якогось ранку листоноша, що принесла пенсію, застала її непритомною на долівці. Інсульт... Дякувати Богу, встигли порятувати. Але з того часу донька, яка тепер доглядає матір, кожному, хто навідується до хворої, заборонила ні словом, ні бодай жестом нагадувати бабці Мотрі про фатальну для неї втрату...
Ми на вас чекаєм, як на спасителя
Не щодня, але обов’язково через вечір чи не усі наші гречанські мешканці як багатоповерхівок, так і приватного сектору в районі СКЦ «Плоскирів» з нетерпінням чекають закличного голосу Сергія Миколайовича Дуди із Іванковець, що в Хмельницькому районі. Лиш зачувши його звичне «Молоко! Молоко!» першою до привітного та лагідного дідуся мерщій кидається вся дворова малеча. Мить, і вони, мов гороб’ята, так обліплюють знайому підводу, що вже годі й до бідонів з продукцією дістатися. Інші ж нетерпляче чекають своєї черги — бодай на мить притулитися до теплої морди сумирної Буланочки. Вона, як і господар, уже в поважному віці, і добре знає, як поводитися з гамірливою юрмою — у відповідь лише стиха стріпує шовковистою гривою та пофоркує у вологі ніздрі. Дитячому захвату немає меж.
Повагом підступають і дорослі з найрізноманітнішою тарою в руках.
— Ми на вас чекаємо, Миколайовичу, кожного разу, як на янгола з неба. Ніде більше не купувала та не куштувала такої сметани і сиру, — підступається до воза усміхнена жіночка із сусіднього під’їзду.
А в цей час якийсь молодик, як кажуть, не відходячи «від каси», на одному подиху випиває літр молока, і, смачно втершись рукавом, просить добавки. Воно й не дивно, стверджують інші, бо де ще в наш час придбаєш такий якісний продукт всього лише за 12 гривень?
Хтось зі скептиків може зіронізувати: в чоловіка бізнес джерелом б’є, а ви йому ще й дякуєте за це! Тому, звичайно, захотілося дізнатися про нього трохи більше.
— Мої діди усі куркулями були, от і вислали їх до Сибіру на вірну погибель за радянських часів, — неквапом розповідає Сергій Миколайович. — Тож любов до землі — це у нас у крові. А бізнес який, запитуєте? Моя сім’я утримує нині 26 голів ВРХ — три бугаї, шість корів, молодняк, є й тільні телички. Ще маємо четверо коней, обробляємо двадцять гектарів землі. Думаєте, то все завиграшки дається? У народі кажуть: від землі не розбагатієш, але й з голоду не помреш. І то таки щира правда...
Ось така відверта селянська філософія: як за північ ліг, до світанку встав, то й добра надбав. А спробуйте й собі так.
Альтернатива за кооперативами?
Одні їм пророкують безмежні можливості, інші ж ставляться з відвертою пересторогою. Мовляв, не була б це наша держава, якби своїх людей під монастир не підвела. Звичайно, наважитися на перший крок завжди непросто, а тим паче, вкладати в це невідоме власні кошти, абсолютно не будучи впевненим у їх поверненні. Проте ще десь зо два роки тому мала нагоду пересвідчитися, що кооперативний рух може бути вигідним. Першопрохідцями у цій справі на Красилівщині стали у Щиборівській сільській раді, щоправда, за підтримки грантовими коштами. Відтак у селі Радісне з’явився кооператив «Радодар». І хоч спочатку не всі з довірою поставилися до цієї ідеї, зараз його членів суттєво побільшало. Причина проста, хоч усіх сподівань і не виправдала: якщо у селян Хмельницьке молокопереробне підприємство нині приймає молоко уже менш ніж по чотири гривні за літр, то у радодарівців його беруть по 5,50 гривні. І хоч розраховували на більше, проте і так різниця відчутна. До того ж, після створення кооперативу при ньому була встановлена ще й лінія переробки молока, де виготовляють та успішно реалізовують бринзу та знежирений сир «Рікотта». Тож, можливо, годі страхам дозволяти панувати?
P. S. Як бачите, усі ці історії абсолютно різні й не пов’язані між собою. Втім, хотілося закцентувати увагу, як воно, безцінне селянське молоко, важко дається простим людям і яка зневага, причому, з кожним роком все більша, панує в державній політиці до них. Долучайтеся до розмови.
Gismeteo 
