Надрукувати
Категорія: Економіка
Перегляди: 1495

Моя рідна тітка, тікаючи з села до Львова на навчання, мовила: «Не хочу коровам хвости крутити». Й так абсолютна більшість із нас — тікала в міста в пошуках кращого життя. Пригадайте, містяни: всі ми жителі великих населених пунктів у першому, можливо, другому, на крайній випадок — лише третьому поколінні. Це підтверджує й статистика. В 39-му році на Хмельниччині в селах проживало 88,3 відсотка населення! Край був повністю аграрний. Затим розпочалася урбанізація: люди виїжджали в міста, прагнучи добробуту. За даними головного управління статистики у Хмельницькій області, після війни, в 50-му році, містян  налічувалося лише десять відсотків, в 59-му — вже майже двадцять, в 70-му — чверть, 79-му — понад третина. А ось у 2002 році селян стало менше, ніж жителів міст: 49 відсотків на 51. Нині ж на Хмельниччині в селах мешкає 43,3 відсотка громадян. Якщо говорити про Україну загалом: наразі в сільській місцевості проживає менше третини населення; сто років тому — понад вісімдесят відсотків.
Отже, ми споглядаємо цілком природне прагнення людей мігрувати туди, де їм видається життя кращим. Цей процес невідворотний, якщо умови життя «десь» кращі, ніж «тут».

Експортна робота
Донька однокласника після закінчення Київського політеху продовжує навчання у Вроцлаві. Надалі подумує їхати до Німеччини. Згадайте, скільки дітей ваших знайомих поїхали отримувати дипломи за кордон. Ви їх засуджуєте? Чи самі подумки копирсаєтеся у родоводі, аби вигадати собі якусь «карту поляка»? Ви ж схвалюєте бажання своїх нащадків полишити країну та шукати кращої долі за кордоном? І це нормально! Так і має бути, поки держава не створить нормальних умов для роботи та навчання своїх громадян. Як ви (чи ваші батьки) свого часу втекли з села, так і діти тікають за кордон. Хто на навчання, а хто — на заробітки. Інша справа, що це наразі має катастрофічні наслідки для України. Але за всю державу мають (принаймні теоретично) дбати можновладці, ми ж — думаємо про свою родину. Й це теж абсолютно нормально.
Люди завжди рушали світ за очі, сподіваючись на краще життя. Згадаймо, яку українці мають потужну діаспору в Канаді, італійці-ірландці — в Америці. Прикладів безліч, але  зазвичай катастрофічних наслідків вони для країни-донора не мали, бо переважно виїжджали цілі родини: разом із людьми молодшого та середнього віку емігрували й їхні батьки та діти. Але нинішній масовий виїзд наших співгромадян створює колосальну проблему для держави: виїжджає розумна молодь і працездатне населення. Тобто ми втрачаємо і трудовий, і, даруйте, демографічний потенціал. Хто творитиме нову Україну? Хто працюватиме? Хто наповнюватиме бюджет та Пенсійний фонд, якщо залишаються старі та малі? Це серйозна загроза самому існуванню країни. Винити в цьому безвіз — перебільшення. Й до його отримання мільйони людей тікали в Іспанію, Італію та Португалію. Різниця між безвізом та багаторічною шенгенською візою — питання кількадесяти євро. До того ж, теперішній масованій втечі у Польщу сприяє не так спрощення візової ситуації, як преференції, що надали поляки для працевлаштування іноземців.

Їхня ж робоча сила втекла до Німеччини та Англії (і, до речі, здається, там з цього особливої проблеми не створюють): вільні ж місця має хтось посісти? Українці стали у пригоді. Торік Польща видала 1,8 мільйона запрошень на роботу, здебільшого ними скористалися саме українці. Й робота стає все більш привабливою, бо, відповідно до законодавства країни-сусідки, платити іноземцям мають не менше, ніж мінімальна зарплатня. А з 1 січня поточного року вона становить 2100 злотих, тобто майже 500 євро (порівняйте з українською мінімалкою — 120 євро).
То ми розуміємо, чому люди тікають за кордон? За гідним життям та за грошима. І випала нагода самому побачити, що спонукає людей шукати інших місць для працевлаштування.
Імпортна зарплата
Торік під час засідання Союзу промисловців і підприємців Хмельницької області в Кам’янці-Подільському (див. «ПВ» від 5 жовтня №№ 112-113 «Кадрове провалля») виступав директор ТОВ «Преттль-Кабель Україна» Андреас Цінн. Серед іншого він наголошував, що прагне розширити виробництво, а немає кадрів…
Цьогоріч промисловці завітали саме на «Преттль-Кабель Україна»; були приємно вражені оснащеністю виробництва, технологічними процесами тощо. І, як здається, неприємно — зарплатнею! Ні, навіть не вражені, бо журналістів обурило, що працівниці заводу отримують лише 5 тисяч гривень (середня в області  — 8 тисяч у промисловості). Саме цю цифру назвали фахівці підприємства. Завод, що повністю працює на експорт, забезпечує флагманів світової автомобільної промисловості кабельною продукцією, платить людям такі жалюгідні гроші! Ні, є ще премії у кількасот гривень (тишком зауважили, що й штрафи існують), а ще винагорода за вислугу років… 600 гривень… за десять років сумлінної праці… одноразово. Тисяча гривень… за п’ятнадцять років… теж одноразово.
Дуже кортіло спитати в пана Цінна, скільки десятків тисяч гривень він отримує? Хоча, мабуть, його зарплатня вимірюється п’ятизначними цифрами. Бо що таке для німецького топ-менеджера наших сто тисяч?! Жалюгідні 3,2 тисячі євро. Тим часом, як підказує Інтернет, середня зарплата в автомобільній промисловості в Німеччині — 5,6 тисячі євро. Підкреслимо — середня, а не директорату. Проте, якими цифрами в своєму гаманці оперує Андреас Цінн, не відомо, бо, на жаль, на момент відвідин бізнесом його заводу — перебував на історичній батьківщині. Тому поцікавитися не вдалося, але зрозуміло, що він отримує в десятки разів більше, ніж його дівчата. Й піднімає питання про брак робочих рук???
Та перелізь «через паркан» і матимеш більшу зарплатню: сусідами «Преттль-Кабель» на вулиці Північній Кам’янця-Подільського є ТзОВ «Кабельний завод». «Подільські вісті» поцікавилися в його директора Яна Сокол-Пруського: «Теж платите по 5 тисяч чи більше?» «Більше», — почули у відповідь.
Не хочете «лізти через паркан», але бажаєте отримати гідну зарплатню? Задав в Інтернеті навмання: «Кабельний завод вакансії». Теж навмання відкрив посилання на сайт ua.jooble.org. Що побачив? Чехія, працівник на кабельний завод — 23-40 тисяч гривень; Біржа праці, Польща, сортувальник кабелів — 600-800 євро; Київ, комплектація кабелів — 580 доларів; Польща, Кабельний завод Molex — 26 тисяч… І ще багато-багато пропозицій! Й це зовсім випадково обраний сайт. Ні, нехай якісь пропозиції не актуальні, якісь не дійсні, але ж є й реальні. Й це не жалюгідні п’ять тисяч + тисяча за п’ятнадцять років сумлінної праці.
Наші люди тікатимуть й тікатимуть, поки їхня робота не буде відповідно винагороджуватися. Роботодавці волають про брак кадрів? Платіть! Не як папуасам. А хоча б наблизьтеся до чехів-поляків. І ніхто нікуди не тікатиме. Не буде зарплатні — жоден віз-безвіз не стримає людей від пошуку кращої долі.