Надрукувати
Категорія: Економіка
Перегляди: 770

Для Хмельниччини цукроваріння така ж важлива галузь, як для латиноамериканських країн виробництво кави, для скандинавських – рибних консервів, а для південноєвропейських – виноробство.
Солодкий продукт уособлює собою благополуччя. Він асоціююється в нашій уяві зі святом. Насичує організм енергетичними вуглеводами, приємний на смак і піднімає настрій. Дозволити собі споживати ласощі і варення можуть люди навіть незаможних верств. Для цього головний їхній інгредієнт – цукор має бути якісним і дешевим.
Таким, наприклад, як продукт Старокостянтинівського цукрового заводу. Нинішнього року підприємству виповнюється 120 років. Значна частина його історії пов’язана зі славнозвісною династією Співаків.

Її зачинателем був Петро Потапович, який прийшов на завод у перший повоєнний 1945-й рік слюсарем і працював тут бригадиром до останнього року свого життя –   53 роки!
Трудову естафету з його рук перехопив Михайло Петрович, а тепер разом із ним гідно продовжує Олександр Михайлович. Це ж треба бути так закоханими у цукроваріння, щоб усю трудову діяльність, день у день, пов’язати саме з нею!
Співакам ми завдячуємо тим, що цукор Старокостянтинівського заводу є одним із найкращих і найдоступніших в Україні. Я легко розрізняю його серед інших без спеціальних дослідів. На прилавках магазинів він біліший і має виповнені кристали, а розчинений у склянці води не залишає осаду.
– Як ви домоглися такої якості? – запитую.
– По-перше, завдяки ретельному дотриманню технологій і стандартів, – розповідають Михайло Петрович і Олександр Михайлович. –   Робота над продуктом починається ще із сиропу. Він має бути без зайвих домішок.
– А як досягли низької ціни?
– Завдяки збільшенню виходу цукру із буряків. Колись цей показник становив 100 кілограмів на тонну, а у нас – 150. Закупили і встановили спеціальне обладнання кращих європейських фірм з Англії, Німеччини, Італії та Польщі. Перейшли на енергоощадливі технології. Наприклад, побудували автономну ТЕЦ, що працює на вугіллі.   Ну і, нарешті, значно здешевили транспортування та зберігання.
Останні 10 років батько і син очолюють рідне підприємство. Настільки успішно, що не раз номінувалися на звання «флагман галузі».
Чесно кажучи, писати про таких людей хочеться. Адже вони високо несуть торгову марку своєї галузі і нашої області, створили майже триста високооплачуваних робочих місць, беруть активну участь в реалізації соціальних проектів. А головне, як сумлінні професіонали, рятують підприємство, яке б інші давно вже розібрали на металобрухт і цеглу.
Ось таким самовідданим та порядним людям і потрібно було довірити нашу промисловість! Тоді б подоляни не митарствували по закордонах у пошуках примарного заробітку і долі.
Сьогодні завод переробляє понад 4 тисячі тонн буряків за добу і за 300 тисяч тонн за сезон. Виготовляє понад 50 тисяч тонн цукру. Для того, аби візуалізувати цей показник, уявімо ешелон у тисячу вантажних вагонів. І в кожному таке, що хочеться досипати ложкою в чай, компот, каву, або какао. Справжній Клондайк для ласунів.
Цифри заворожують масштабами і навіть не віриться, що у далекому 2009 році батькові і синові Співакам довелося піднімати цього гіганта буквально зі смертного одра.

— Ми прийшли сюди у травні. За чотири місяці до сезону. Приміщення заводу були занедбані, занепалі. Спеціалісти розбіглися. Техніка і технології допотопні. А найприкріше — відсутні договори із постачальниками. Їх ми шукали у сусідніх районах, навіть на Тернопільщині. Дякуємо, що нам повірили на чесне слово, —   розповідають Михайло і Олександр Співаки. —  Ще однією суттєвою проблемою була відсутність кадрів. Брали техніків та механіків із розформованих військових частин і на ходу їх переучували. Навіть технологів не було звідки взяти. Ми колись у різний час закінчували Київський інститут харчової промисловості. Тоді щороку випускали понад 40 спеціалістів. А тепер цю групу взагалі ліквідували.
Яку енергію, цілеспрямованість і впевненість у власних силах потрібно мати, щоб відважитися на такий, без перебільшення, трудовий подвиг!
Аби краще уявити його значення, нагадаю, що лише тридцять років тому на Хмельниччині працювало 17 цукрових заводів. Тепер тільки 5. Серед них і Старокостянтинівський. Ще один законсервований, а одинадцять підприємств полягли від економічних негараздів, фінансової скрути і управлінських прорахунків. Від деяких навіть не залишилося фундаментів.
Михайлу Петровичу і Олександру Михайловичу Співакам вдалося не тільки врятувати підприємство, а   й провести його технічне переоснащення, наростити виробництво і створити власну сировинну базу.
Вирощення цукрових буряків належить до фігур вищого пілотажу в аграрній галузі. Сьогодні на орендованих землях спеціалісти компанії «Старокостянтинівський цукор»  вирощують до 800 центнерів солодких коренів   з гектара, а на окремих ділянках —  875 центнерів, що є найвищими показниками на Хмельниччині.
Якщо 30 років тому за 500 центнерів цукрових буряків з гектара присвоювали звання Героя, то тепер Співаки не можуть похвалитися відзнаками. Навіть ЗМІ про цих скромних людей розповідають скупо. Бо не в їхніх правилах бігати по кабінетах і випрошувати собі нагороди.
Такі сміливці, як Михайло Петрович та Олександр Михайлович, перебувають на передовій економічно-господарського фронту. З одного боку технічний і технологічний прогрес вимагають постійної реконструкції і реорганізації. З іншого наступає тростинний цукор із латиноамериканських, азіатських та навіть африканських країн. Його собівартість, як не крути, дешевша. В Європі, куди нас, як неповнолітні поводирі сліпих кобзарів, начебто, ведуть очільники держави, цукрова галузь вижила тільки у Франції, Німеччині та Польщі. Але там аграрії донедавна отримували величезні дотації на вирощення цукрових буряків.
Однак на Поділлі є дуже суттєві переваги для виробництва цукру. У нас сприятливі ґрунти та клімат, а ще є поклади вапняків, необхідних для очищення і кристалізації. Саме тому сюди колись привозили на доробку жовтий сирець із Куби. Тут його вибілювали і доводили до необхідної кристалізації.
Виробництво цукру мимохідь пов’язане із суміжними галузями виробництва. Наприклад кондитерським, плодоконсервним і спиртовим. Ну і само собою, із тваринництвом. Жом та меляса входять у раціон худоби. Особливо у зимово-стійловий період. Тут селяни завжди мають до кого звернутися.
Завод орієнтується на майбутнє. Співаки вірять у гарні перспективи.   Нинішнього року придбали нові німецькі подрібнювачі та польський транспортер. А ще готуються до здачі в експлуатацію спеціального силоса для зберігання цукру місткістю 35 тисяч тонн. Це дуже складна інженерна споруда. Цукор надто гігроскопічний: тут необхідно витримувати спеціальні режими температури та вологості, а також вентиляції, аби кінцевий продукт не збивався у грудки і не змінював своїх характеристик.
Висота цієї зовні схожої на залізобетонну цистерну споруди понад 40 метрів. Вона найвища у Старокостянтинові. З неї відкривається чудовий вигляд на стародавнє місто при злитті Случа та Ікопоті. Як обіцяють Михайло Петрович та Олександр Михайлович, сюди пускатимуть охочих помилуватися   незабутньою панорамою. Хай надихає відвідувачів на масштабні звершення. А приклад Старокостянтинівського цукрового заводу внизу буде живою ілюстрацією до гасла: «Мрії збуваються!» За умов, коли маєш сильний характер і палке бажання. Риси, які завжди вирізняли Співаків серед інших.
Здається, на цих словах можна було б закінчити розповідь. Але дерзання і слава Михайла Петровича та Олександра Михайловича не дають цього зробити. Величезною сенсацією минулого року стало повідомлення, що Співаки вирішили реконструювати Шепетівський цукровий завод. Теж історичну пам’ятку зі 170 –річною біографією. Завод дає готову продукцію і тепер перебуває в стадії переоснащення на ходу.
Ця новина викликала небувалий резонанс. У різні інстанції почали звертатися мешканці Городка із проханням, аби Співаки взяли під оруду і їхній цукровий завод. Вони навіть створили ініціативну групу. Я не міг обійти увагою сподівання городчан і запитав Михайла Петровича та Олександра Михайловича, який до речі, є членом депутатської фракції Аграрної партії у обласній раді, чи мають у своїх планах реалізацію цього проекту.
Старший зі Співаків був стриманим:
—   Городоцький цукровий завод досить важке підприємство. До того ж за багато років бездіяльності втрачені кадри.
Молодший зі Співаків був більш оптимістичним і обмежився однією фразою:  
— Все можливо.
Залишається тільки побажати успіхів працелюбам-цукровикам. Бо майбутні звершення також будуть на благо нам і рідній Хмельниччині.