Курси валют

Явище... з «Союзу»
Старше покоління пам’ятає, що при «Союзі» у радянських людей було море грошей, які, даруйте, «солили» в панчохах. А все через дефіцит товарів. Сьогодні їх в українців катма саме через перенасичений ринок. Черги канули в Лету, і виробничники лишень мріють, щоб на їхній товар був попит. Та не кожному підприємству це під силу. Однак на Хмельниччині, де товар, як кажуть, беруть з руками й ногами, ще гарячим, де зберігся той радянський рудимент, тобто тягучки, це — на ТДВ «Хмельницький завод будівельних матеріалів». Директор ТДВ Олексій Кривдик, чесно кажучи, радіє тим чергам. Бо, якщо стільки бажаючих придбати твою продукцію, то значить завод процвітає, має своє ім’я, визнання, своє клеймо та марку. А ще — своїх постійних клієнтів.

Саме колектив підприємства повсякчас творив його велику історію. І в це велетенське полотно, розміром у 120 років, усі сущі й минулі покоління вписали свою частку серця, душі й працелюбності.
То в чому ж феномен цього заводу, адже таких цегелень на Україні ген-ген скільки, і кожна претендує на визнання. Де ж тут романтика, де творчість, де, врешті-решт, принади у буденній монотонності? Однак, як твердив один філософ, і на камені ростуть квіти, якщо того забажаєш. Це вже нині, коли позиції успіху остаточно взяті й твердо закріплені, мало хто згадує, у якому стані цю цегельню прийняв Олексій Іванович у 2001 році. Без усякої гіперболізації назвемо речі своїми іменами, Кривдик прийняв завод у важкому фінансовому стані. Борги, які обсіли з ніг до голови, зв’язували руки. Керівник пригадує, що на їх погашення пішло три роки. Тобто підприємство працювало не на прибутки, а на виживання. Але ж працювало, не зупинилося ні на хвилину. Колектив повірив новому керівнику, а віра — велика й чудодійна сила.
Де ж закопаний собака?
Що не вбиває — робить нас сильнішими. Так ось державі, а точніше тодішній владі до кита будівельної індустрії Хмельниччини, який ось-ось міг скласти ласти, було байдуже.
«Окрім нас, ніхто нам не допоможе, — зрозумів директор, іншими словами: порятунок потопаючих — справа рук самих потопаючих. Саме ця категоричність, а ще оптимізм Олексія Кривдика передалися його колегам. Тож реконструкція, модернізація стали головною стратегією в помислах і подальших діях керівництва.

Компасом ж для виходу з дикої економічної і фінансової кризи — добробут робітників. А ще гасло: ніхто цього не зробить, окрім нас самих.  Взяли курс на інтенсивний розвиток виробництва, відмовившись від екстенсивного. Приміром, раніше серце заводу складалося з п’яти випалювальних печей. Вони  були заодно й гальмом виробництва через свою низьку продуктивність. Тому вирішили залишити лише дві, сповна модернізувавши та осучаснивши їх. Якщо раніше бал  правив російський газ, формуючи кінцеву ціну цегли, то нині ситуація якісно  змінилася. У двох сучасних печах на випікання тисячі штук затрачається не 2,4 кг умовного твердого палива, а 1,7-1,8, що сповна відповідає європейському рівню. У цій простій формулі якраз і «закопаний собака». Адже такий раціоналізм дозволяє посідати гідне місце лідера на вщент  заповненому ринку будматеріалів. Тож не дивно, що зодчі в один голос твердять:  «Цегла Кривдика і якісніша, і дешевша, ніж в інших виробників». Тож продукція знайшла клієнтів із Києва, Одеси, Тернополя, Луцька». Саме тут криється таємниця  отих довжелезних черг біля прохідної заводу.
Як було сказано, серцем і реактором підприємства є дві 80-метрові печі, в кожну з яких завантажується по 26 вагонів сирця. Тут він  і проходить зони «гартування»: підготовки у 380-460 градусів; випалювання у 680-820 градусів; охолодження в 620-280 градусів, сушіння — 100-110 градусів. Аксакал заводу (43 рік трудиться тут), він же начальник цегельного  цеху П. Т. Макогон вважає, що виробництво бере свій початок із видобування глини за двадцять кілометрів від підприємства. Її доставляє сюди колектив транспортного цеху, який експлуатує 60 одиниць сучасної техніки.
Про династії  та 100 квартир робітникам
Водій «КрАЗа» Ігор Стінський ділиться думкою, що за 40 років роботи перевезену ним сировину слід обчислювати не тисячами, а мільйонами тонн.
43 роки працює на заводі і головний технолог Надія Іванів. Зрозуміло, що саме від її  хисту, досвіду й вимогливості залежить, наскільки якісною цегла побачить світ.  Надія Володимирівна стверджує:  кожна цеглина живиться людським теплом і добротою. Адже згодом саме із неї зводитимуть будинки, школи, дитячі садочки, лікарні, установи, тобто об’єкти, в яких житимуть, навчатимуться, оздоровлюватимуться і нинішні, і прийдешні покоління. До речі, син Надії Володимирівни, Ігор, трудиться поруч із матір’ю.
Сімейні династії Левицьких, Цвігунів, Манюків, Макарових, Гринюків, молоде поповнення — О. Вітвіцький, А. Краковецький   та інші,  говорять насамперед про майбутнє заводу з людським  обличчям.  Оскільки тут не лише високі зарплати. Приміром, в умовах колективного договору, який свято шанує і дотримується керівництво, прописана саме гуманна, людяна палітра  вигод та інтересів усіх членів ВАТ: оплата путівок на відпочинок і оздоровлення; безвідсоткові внутрішньозаводські кредити, фінансові привітання ювілярам тощо.  А ще — придбання за доступною ціною житла (завод самотужки звів  п’ять багатоповерхівок, а своїм робітникам за 30-40 відсотків надав понад 100 квартир). Харчування в їдальні — за символічну ціну. До речі, підприємство хоча й промислове, однак на землі, яку виділили для сировини, вирощує зернові для потреби своїх працівників, а овочі — для їдальні.
Врешті-решт, гріх не повторити слова, сказані багатьма  працівниками   про директора  Олексія  Кривдика:
— Він — керівник із керівників. А для нас усіх — він   тато і мама, брат і сестра, учитель й друг...
 Погодьтеся, не про кожного керманича почуєш таке від підлеглих. Скоріше навпаки.
І все ж родзинкою завтрашнього свята будівельників буде те, що воно збіглося із 120-літнім ювілеєм  підприємства. Як кажуть, у таких випадках: з роси й води тобі, Ваша Величність заводе, і зодчим, і творцям твоїм!