Надрукувати
Категорія: Економіка
Перегляди: 800

Село Кунів — одна з крайніх точок на карті нашої області. Розташоване на північному заході Хмельниччини. До Другої світової війни воно було в основному українсько-єврейським містечком і нараховувало майже 3 тисячі мешканців. Тут працювали млин, дві ковбасні, три бойні, робили ситро, морозиво, шили взуття, майстрували вози і т. ін. Було багато крамниць.
Розмаїта за своїм національним складом була і сільська рада. У селі Кам’янка жили здебільшого поляки, у Долоччі — українці, а в Антонівці — чехи. Останні були колоністами з царських часів. Їм спеціально давали найбідніші землі, аби показували місцевим приклад дбайливого господарювання.
На згадку про ті часи залишилися традиційні великі базари, які відбуваються щосереди. А ще тут є правонаступник колишнього колективного господарства ТОВ «Кунівське». Його 38 років очолює Анатолій Матвійчук.

– Як тоді люди уживалися між собою? — запитую в Анатолія Михайловича.
– Дуже добре і, можливо, навіть ліпше, ніж тепер. Шанували старших, любили працювати. Ніхто не пиячив, ні в кого нічого не крав. А то з нашого господарства кілька років тому хтось поцупив 40 вуликів і з кінцями, — відказує він.
Анатолій Матвійчук народився неподалік — у селі Борисові, малій батьківщині дуже відомої в Україні людини, двічі Героя Соціалістичної Праці Володимира Плютинського, керівника легендарного господарства «Зоря» на Рівненщині. Він особисто знав славного земляка і радився з ним.
«Спортсмен»
У сільське господарство його привела доля. Її примхи іноді важко зрозуміти, але в кінцевому підсумку переконуєшся, що вона таки справедлива. Юнаком Анатолій Максимович мріяв про сцену. Дуже гарно співав. Навіть виграв районний конкурс вокалістів.
– Мав їхати на обласний огляд, — згадує він, — сталося це взимку, люті морози чергувалися з віхолами. Батьки хвилювалися за мене і не хотіли відпускати. Я благав і плакав, а вони напосілися на своєму. Зрештою на конкурс поїхав другий призер Василь Зінкевич і став переможцем. Нині він відомий співак, народний артист. Я з ним приятелюю.
Анатолій Максимович зробив ще одну спробу пробитися на велику сцену. Поступив у Хмельницьке музичне училище. Успішно закінчив його по класу духових інструментів. Однак у підсумку повернувся на малу батьківщину, де в рідному Борисові його спочатку обрали головою сільської ради, а потім — заступником голови колгоспу. Через чотири роки здібному і енергійному молодому парубку запропонували очолити одне з найважчих у районі господарств – у Куневі. Тепер із посмішкою згадує, як здивував усіх несподіваною заявою.
– Зібрався повний зал людей. Усі чекають з якою виступлю програмою. Тоді модно було будувати. Кожен звертається до мене з проханням. Завгар пропонує звести добротний гараж. Бригадир рільників наполягає на спорудженні конюшні. Механізатори хочуть нову майстерню.
Я вислухав і категорично заявив: «Будемо при школі будувати спортивний зал. Бо ми в першу чергу маємо піклуватися про здоров’я майбутньої зміни. Дорослі теж гратимуть там у волейбол, баскетбол і міні-футбол».
Люди розсміялися із цієї забаганки і ...згодилися! Ми спортзал таки побудували. А мене охрестили «Спортсменом». Анатолій Максимович цілком відповідає нареченому імені-титулу. Він – чоловік кремезної статури і неабиякої фізичної сили.
– Який вид спорту любите? – цікавлюся.
– Бокс.
Будівництво церкви
За час керівництва господарством Анатолію Матвійчуку вдалося багато чого побудувати: школу, клуб, магазин, дитсадок. Дійшла черга і до церкви.
– У нас була стара і така маленька, що не поміщала всіх віруючих, – розповідає Анатолій Максимович. – Дехто поставився до цієї ідеї скептично. Мовляв, з нинішніми людьми її не побудувати. Було це в посткомуністичні часи. Ми вибрали місце, встановили хреста, а батюшка його освятив. Будівельні матеріали тоді теж були дефіцитом. Діждалися своєї черги, і нам прислали дві «Колхіди» з причепами цегли. Надворі пізня осінь. Хто ж візьметься її розвантажувати? Поїхав по селу збирати людей. Повертаюся назад і бачу, що біля вантажівок вишикувалися в ланцюжки бабусі і передають одна одній по цеглині з рук у руки. Мені так зробилося тепло на серці, що не передати словами. Чую люди жартують і мене підтримують. І я тоді подумав: «З такими можна гори звернути!»
Історія з конем
– Людям гріх скаржитися на долю, – вважає Анатолій Максимович і продовжує, – Прийшов до мене чоловік і пропонує коня. Просить за цього красеня робочого. Помінялися. Я одержав баского скакуна, який у двері не може зайти. Такий високий. Виявляється він колись знімався і кінофільмі «Табір йде у небо».
– Як він опинився на Ізяславщині?
– Попередній господар виміняв його за вантажівку лісу. Той кінь не вмів тягнути воза чи плуга, а звик бути під сідлом і хизуватися красою та статністю. Я взяв його, аби він моїх кобилиць ощасливлював.
– Що з тим конем сталося далі?
– Продав дядькові у Плужне. Я його нещодавно бачив. Похнюплений тягнув підводу з дідом і бабою.
– Жорстоко.
– Така його доля. Усі мають робити щось корисне.
Вчепився до «хвоста»
– З чого почали хазяйнувати?
– Земля у нас злиденна – піски. Зернові родять скупо. Я звернув увагу, що в селі Антонівка нащадки чеських переселенців заробляли гроші в основному на худобі. Продавали на базарах свіжі молоко, сметану і масло.
Ми теж зробили ставку на тваринництво. Підверстали до нього рослинництво. Однак у перший рік забракло худобі взимку кормів. Мусив їхати позичати аж за сто кілометрів. Приходжу до тамтешнього голови і кланяюся: «У мене біда. Обрали керівником господарства, а їсти худобі залишилося на день. Не прошу силосу чи сінажу, а тільки соломи». Тамтешній голова вислухав мене і мовить: «У мене теж була така історія». Дав найліпшої, ячмінної, яку тримав вівцям після окоту.
Привіз звідти солому технікою і сам сторожував кілька тижнів скирту з берданкою. Після того я зарікся жебрати. І постановив собі зробити усе, аби худоба мала корми. Але що у нас можна заготовляти? На луках в основному осока і тонконіг. І тут доля знову зглянулася досить своєрідно.
Живу в Куневі, а дружина – в Борисові. Почав будувати собі хату. Хтось накатав на мене скаргу. Обізвав диктатором і поміщиком. Приїздить перевіряючий, робить збори. Ніхто проти мене не виступає, а навпаки вирішують поставити мені хату за рахунок господарства. Невелику – 9х12 метрів. Без надмірностей і прибамбасів.
Перевіряючому стало незручно. Він переговорив по телефону – із директорами переробних підприємств, і ті виділили нам як моральну компенсацію тисячу тонн лузги після лущення зерна, десять тисяч тонн жому і трохи патоки. Це дало господарству можливість зіп’ятися на ноги.
З наших ґрунтів багато не витягнеш. Проте заплави, береги і оболоні дають сіно. Маємо грубі корми для худоби і на зиму. Ось нинішнього року заклали 2 тисячі 800 тонн сінажу під плівкою
Мене не раз потім картали: «Чому ти вчепився до «хвоста»?» А «хвіст» нас виручив.
КунІвська порода
За період керівництва Анатолій Матвійчук закінчив Кам’янець-Подільський аграрно-технічний університет. Одержав спеціальність зооінженера.
– Сьогодні маємо 480 голів дійного стада, – розповідає він. – Вивели свою особливу породу корів. Невибагливу і пристосовану до тутешніх природних умов та годівлі. Здаємо майже по 5 тонн молока від кожної. Колись такий результат міг мені тільки приснитися.
Серед господарств північної зони Хмельниччини ТОВ «Кунівське» минулого року опинилося на першому місці по молоку!
– Напевне у раціон худоби ще щось додаєте?
– Згодовуємо шріт, макуху, пивну дробину. Ну і само собою, силос кукурудзи. Такої, щоб качанці сипалися. Купили комбайн із крекером, який його давить у процесі збирання. Тоді воно краще засвоюється.
– А на зерно її не збираєте?
– Раніше ні, а нинішнього року почнемо, бо переходимо на органічне землеробство. Інтерес до нас проявляють інвестори з Німеччини. Вони на день мого 70-річчя подарували кошик, у якому були ковбаса, масло та інші продукти, помічені на етикетках зеленими смужками. Тобто без хімії.
Довкола нас суцільні ліси. ТОВ «Кунівське» серед них, як екологічно чистий оазис. Колись сипали під кукурудзу вагон селітри. А тепер вона піднялася без грама мінеральних добрив. Бачу, буде ліпша, ніж торік.
– Чим підживлюватимете землю?
– В першу чергу – органікою. А в другу – сіятимемо сидерати, наприклад, гірчицю, люпин. Уже заклали з цією метою 140 гектарів люцерни.
Мусимо трохи потерпіти, а далі одержимо необхідні сертифікати. У Волинській області працює Гнідавський цукровий завод винятково на екологічно чистих буряках. Звідти отримуватимемо жом і мелясу.
– Вони будуть дорожчими?
– Аж ніяк. А от на екологічно чисті продукти ціна у рази вища, ніж на ті, які мають у собі хімію. До нас колись приїздили італійські бізнесмени. Нахвалювали місцеве молоко і масло за смак і духмяність. У них такі продукти на вагу золота.
– А в Хмельницькому навпаки відкривають мережі магазинів «Продукти з Італії». Там вони дорожчі, ніж вітчизняні. Було би смішно, якби не було сумно. Чиновники підтримують чужого виробника.
Сьогодні у Куневі після безкінечних «реформувань» живе 600 мешканців. Жодного виробництва. Якби не господарство, то село мабуть зовсім би занепало. А так майже 70 чоловік мають роботу і зарплату. ТОВ «Кунівське» утримує соціальну сферу та інфраструктуру. Хтось із заїжджих навряд чи зміг би тут господарювати. Надто складна специфіка.
Справитися із цим до снаги тільки уродженцю цього краю, який раз і назавжди пов’язав із ним свою долю, людині неабиякої сили духу і кмітливості.