Курси валют

Вже кілька місяців українці перебувають у нервовому напруженні. МВФ. Місія. Їде. Не їде. Перемовини з урядом. Успішні? Ні? Причому, здається, більшість бажає, аби ці переговори провалювалися й надалі. Бо чомусь нас переконують, що домовленості з Міжнародним валютним фондом передбачають обов’язкове підвищення ціни на газ для населення. Це трохи спрощене бачення ситуації, бо «міжнародникам» байдуже, скільки він коштуватиме. Хай би навіть безкоштовно давала держава його населенню. МВФ важливо, аби державний бюджет був збалансований, і країна мала здатність повернути позичку. То, може, менше владі треба красти? Й не грабувати населення через непідйомні тарифи? Не «опускати» громадян до рівня жебраків, тобто, за нинішньої термінології, субсидіантів?

В області 276 тисяч родин отримували субсидії, наголосив голова Федерації профспілок у Хмельницькій області Геннадій Харьковський, виступаючи на обласних зборах профактиву. А скільки їх стане, якщо ще підвищити ціну на газ? – риторично запитав він. Особливо напередодні холодів, коли, зрозуміло, споживання енергоресурсів зростає. Вже половина подолян (населення області майже 1,3 мільйона, тобто маємо приблизно півмільйона сімей) є субсидіантами-жебраками. Скільки ж їх стане після можливого здорожчання. Причому державні доплати не вирішують питання розрахунків за блакитне паливо. За його інформацією, з боргу населення –  273 мільйони гривень за газ – 160 мільйонів припадає саме на субсидіантів. Отакої!
Взагалі безглуздо говорити про світові ціни на ресурси, якщо йдеться про країну, що їх виробляє. Нагадаємо, що ми продукуємо газу дві третини від обсягу споживання. Й якщо хтось переконуватиме вас, що газ, видобутий десь, до прикладу, в Полтавській області, коштує як світовий, то плюньте йому межи очі. Не може він коштувати стільки ж, як видлубаний у вічній мерзлоті Ямалу (уявіть енергетичні затрати на обслуговування родовищ, зарплати «полярників»). А ще ресурсні затрати на його транспортування за тисячі кілометрів до Європи, де він на містичному німецькому хабі формує європейську ціну. Між іншим, згадайте, що ще з десяток років тому «Газпром» продавав нам паливо по п’ятдесят доларів за тисячу кубів. І не пам’ятається, аби скаржився на збитковість. У нас же, звісно, собівартість нижча. Окремі експерти кажуть про тридцять доларів за тисячу кубів. Щоправда, доводилося читати, що деякі газівники розповідають про двісті. Двісті? То може, комусь прочистити запльовані очі та подивитися на свої надприбутки в нафтогазовій сфері, які отримуються завдяки завищеним тарифам. Почитаймо фінансову звітність ПАТ «Укргазвидобування» та звіт незалежного аудитора Deloitte за 2017 рік, який можна легко знайти в Інтернеті з усіма підписами та печатками. Чистий дохід від реалізації продукції – 75,1 мільярда гривень, собівартість продукції – 33 мільярди, валовий прибуток – 42,1 мільярда. Й, як кажуть, вишенька на торті: «чистий фінансовий результат» – прибуток – 30,473 мільярда! Гривень! Як вам? Тридцять мільярдів чистого прибутку! Звідки вони? Є версія, що від завищених тарифів! У вас є інша?
Саме тому одним з пунктів резолюції зборів профактиву й було «зупинити безпідставне підвищення цін на природний газ, а також електроенергію та житлово-комунальні послуги». Недарма згадана електроенергія, бо щось точаться розмови про підняття цін на електрику, вироблену вітчизняними АЕС. Ще можна зрозуміти (але не пробачити!), коли нас грабують на догоду олігархам на кшталт Ахметов і К через тарифи на теплогенерацію: платять за кіловат-годину ТЕС необґрунтовано багато. Але ж атомні станції державні! – підкреслив на зборах голова об’єднання промисловців і підприємців Хмельниччини Іван Дунець. Чому електроенергія дорожчає, якщо АЕС продукують 55 відсотків загальної електрики? – запитує він. І продовжує: це нормально, коли людина віддає третину чи половину своєї зарплати лише за комунальні послуги?
Дійсно, за інформацією профспілок, витрати на комунальні послуги в нас у відсотковому вимірі найвищі в Європі – 57 процентів, якщо брати до мінімальної зарплатні. Навіть у небагатих Угорщині та Греції цей показник становить 21-22 відсотки. В заможних державах – Німеччина та Великобританія – десять відсотків. Тим часом, на мінімалці живуть не так і мало подолян. Як повідомив Геннадій Харьковський, з 16,5 тисячі роботодавців області приблизно половина сплачує зарплатню на рівні або нижчому за мінімальний. Саме тому ще один пункт резолюції: профспілки «вимагають… встановити в 2019 році відповідно до норм вітчизняного законодавства та міжнародних конвенцій… мінімальний рівень оплати праці не нижче 7700 гривень».
Якщо відверто, то вимога, як кажуть, із запасом, бо приблизно таку суму становить середня зарплатня в області. Навіть меншу. Додамо із сумом, що в нас відсотків на двадцять зарплата нижча, ніж у середньому по Україні: 7,5 проти 9,2 тисячі в середині літа. А ще додамо, зі здивуванням цього разу, що в Хмельницькому та Кам’янці менше, ніж середньообласна. Як би там не було, але профспілки вимагатимуть цього від влади.
Зі свого боку, виступаючи перед присутніми, голова обласної державної адміністрації Вадим Лозовий розповів, що за час його каденції зарплатня вже зросла приблизно  на  тисячу гривень. Але цього мало, й на місцях повинні дбати про створення нових робочих місць задля забезпечення людей гідною оплатою праці. Децентралізація, наголосив він, збільшила надходження для громад у десяток разів. «Ми кошти проїдаємо», –  підкреслив голова, а потрібно спрямовувати їх на розвиток. Незабаром грошовий дощ із державного бюджету для громад вщухне, й на той момент потрібно, аби в них були створені власні виробництва, які б забезпечували податками своїх мешканців. А із виробництвом у нас – проблема.
Вадим Лозовий нагадав, що в Україні стартувала «Нова українська школа»; потрібні нові парти для дітлахів. Де взяти? «Ці кошти ми віддали полякам, білорусам та навіть Ізраїлю, – зазначив він і запитав, – що в нас немає рук?». Справді, залізячки чи дошки на Поділлі не вистачає, аби змайструвати парти для школяриків? Чи підприємницького хисту бракує? Чи із клепкою не все гаразд? Абсурд, коли з пустельного Ізраїлю постачаються парти!
Схожа ситуація і з ліжками для лікарень. Вадим Лозовий каже, що місцеве виробництво не забезпечило потреб. А це ж і робочі місця, і зарплата, і податки. Таки щось не так у нашій економіці: і взаємодія, і зарплатня, і тарифи, позбавлені здорового глузду.