Всю ніч Катерину терзали сумніви, чи правильно у своїх 46 вона робить: покидає рідну домівку, містечко, у якому народилася, виросла та провела, певно, більшу частину життя, і їде в абсолютну невідомість? А найпекучіше дошкуляли сльози молодшої доньки. Світланка не хотіла залишати школу, друзів, тим паче, саме перехідний вік настає у дівчинки... Але ж і старша має рацію, коли переконує, що там, у далекому Дніпропетровську, разом їм буде легше. Бо самій випускниці вишу винаймати квартиру не по кишені. А коли додасться мамина зарплата (в обласному центрі, та ще й такому великому, все ж більше можливостей знайти роботу, аніж у їхній Старій Синяві), то якось даватимуть раду.


Ні, таки треба їхати — вирішила остаточно. Тут їх вже ніщо не тримає. Сергій не повернеться. Чотири роки минуло, як він залишив сім’ю, одружився з однокласницею і подався на постійне проживання за кордон. У соцмережі бачила, що у нього все гаразд. А як доводиться тут його дітям, то, схоже, тепер мало обходить так званого татка.
Стосунки їхні дали тріщину ще коли Сергій втретє чи вчетверте поїхав на заробітки до Москви. Майже рік не з’являвся додому. Щоправда, гроші надсилав. А коли навідався у нетривалу відпустку, Катерина одразу відчула, що то вже зовсім інший чоловік — не її...
Відтак невдовзі подружжя розлучилося, і батько потроху почав забувати про свої обов’язки сім’ї. До всього ще й Катя позбулася роботи, бо підприємець, у якого працювала продавщицею, сказав, що згортає свій бізнес та виїжджає до Польщі.
Останніх кілька літ сяк-так перебивалися на пенсію матері Катерини. Студентка Оля змушена була на двох останніх курсах підробляти, бо, ясна річ, на чотирьох бабусиної тисячі не вистачало. Та півроку тому дочасна смерть забрала їхню матусю і бабусю, а заразом — єдину годувальницю. І жити стало зовсім нестерпно.
Тож рішення змінити місце проживання з невеличкого, вмираючого та безперспективного райцентру на мегаполіс — видається єдино правильним. На тому й порішила. Зібрали небагаті пожитки, замкнули квартиру (її у Старій Синяві нікому здати в оренду навіть за сплату комірного) і подалися в далекий незвіданий світ. Починати нове життя. Хочеться сподіватися — краще...
Не називаю справжнього прізвища героїні на прохання знайомої, котра й повідала цю сумну історію своєї подруги. Та це й не важливо. Бо подібних прикладів, коли через безробіття та безвихідь розпадаються родини, коли чоловік чи дружина, нерідко й обоє, за шматком хліба змушені поневірятися по світах, і у Старій Синяві, й у будь-якому районному центрі можна знайти сотні, а мо’, й тисячі.
Ще років десять тому такі реалії стосувалися здебільшого української глибинки, сільського люду. Бо це у нього спочатку через недолуге реформування колгоспів відібрали роботу, затим розвалили соціальну та культурну сферу, а потім почали закривати школи, дитсадки і взагалі прирекли на вимирання. Містечкам, а надто райцентрам, здавалося, така доля не загрожує. Адже у них ще працювали підприємства, розвивався дрібний та середній бізнес, була сконцентрована й бюд-жетна галузь. Відтак знайти бодай якусь роботу при бажанні можна було.
— А нині, — зізнається директор Старосинявського районного ценрту зайнятості Борис Купчишин, — усіх, хто звертається до нас, автоматично ставимо на облік, бо жодної вакансії з праце-влаштування не можемо запропонувати. З такою безвихіддю за всі 24 роки мого перебування на цій посаді ми ще не стикалися. Ну немає, немає у нашому селищі роботи. Ніякої. Всі, хто може ще трудитися, роз’їхалися у пошуках заробітків по закордонах. Хто до Москви, хто до Польщі, решта до Італії, Португалії або ще далі. Раніше багато наших людей працювало у Києві. Тепер же туди нема чого потикатися, бо зарплату пропонують у дві, дві з половиною тисячі гривень. За такі кошти не те що сім’ю не прогодуєш, а й сам у столиці не протягнеш. Ще якось викручуються родини, у яких в хаті є пенсіонер. Серце крається за молодих містян, за сім’ї, у яких діти — як їм жити?
А й справді, куди піти, куди податися щонайменше двом з половиною тисячам старосинявців, котрі ще не досягли пенсійного віку? І, власне, де вони можуть заробити собі оту пенсію?
Хоча коли поглянути на статистику, то здається, що на Старосинявщині ось-ось подолають безробіття: у злопам’ятних 90-х роках на обліку у районному центрі зайнятості перебувало взимку понад півтори тисячі громадян, нині ж — лише 270 осіб мають офіційний статус безробітного. З усього району. З містечка — взагалі кілька десятків. Навіть беручи до уваги природне скорочення населення за цей період (по Старій Синяві воно приблизно становить півтори тисячі), ситуація виглядає щонайменше дивною. Особливо на тлі того, що сьогодні у райцентрі практично немає промисловості: давно порізали на металобрухт цукроварню, закрилися філіал машинобудівного заводу, інші підприємства важкої, харчової та легкої галузей. Невпинно зменшується кількість підприємців...
Але, з’ясувалося, диво-циферія пояснюється просто — нещодавніми змінами у законодавстві, відповідно до яких на обліку у центрах зайнятості не можуть перебувати власники особистого селянського господарства та члени їхніх родин...
Ось тепер усе зрозуміло. По селянах і жителях таких, як Стара Синява, містечок, де здебільшого люди мешкають у приватних садибах, це «ноу-хау» вдарило чи не найболючіше.
— Так, у нашому селищі переважає приватний сектор, — продовжує спврозмовник. — Але хіба на кількох сотках можна розгорнутися, щоб отримувати прибутки від господарювання? Тепер вже й по селах не кожен може тримати худобу — бо важко й невигідно (авжеж, долар, а за ним і ціни у магазинах скочили до небес, а молоко, як приймали по дві гривні п’ятдесят копійок, так і продовжують приймати — авт.). А в місті й поготів. Колись і моя сім’я гонила у череду молочницю, а в тій череді було понад півтори сотні корів. Нині ж погляну з порога (бо мешкаю на околичній вулиці) на пасовисько, то, може, з чотири десятки худобин і нарахую...
Ну що тут скажеш, що вдієш? На жаль, в Україні вже не лише села, а й отакі містечка приречені на вимирання. Та старосинявці, багато з яких були найактивнішими учасниками Київського Майдану, а нині воюють і гинуть за незалежність нашої країни на сході, не хочуть миритися з думкою, що все намарно, що жодних змін на краще навіть такою ціною не досягнемо, що дітям та онукам нічого не світить на цій землі. Не хочуть і не будуть. Тому у суголоссі з мешканцями інших сіл, селищ і міст звертаються вже до оновленої влади, аби вона у своїх намірах реформувати все і всіх не забула про найголовнішу — реформу, що врятує і глибинку, й отакі райцентри.