Курси валют

В аграрну галузь Ігор Шевчук прийшов оригінальним шляхом. Ямпільська ПМК-182, яку він очолював, виконувала меліоративні роботи на замовлення держави та господарств, але саме вирощенням урожаїв, худоби і надоями не займалася. Хоч і мала у своєму розпорядженні чимало одиниць потужної техніки.
Згадуючи про той період, Ігор Анатолійович пишається фактом, що на посаду директора його не призначили згори, а обрали люди. Тоді меліоратори були в пошані: копали ставки, відвідні канали, прокладали дренажні труби, споруджували дамби і системи зрошення.

На початку 2000-х почалася веремія з «реформуванням» держави і тодішніх господарств. Тимчасові термінатори при владі взялися знімати вершки з уже існуючого, не переймаючись майбутнім. Привласнювати легше, ніж вкладати і розвивати. Важко було змиритися із думкою, що на меліорації в Україні вирішили покласти хрест. Але куди дітися від суворої реальності.
Ямпільська ПМК-182 опинилася на роздоріжжі: або припинити своє існування, розпродати техніку і звільнити працівників, або на свій страх і ризик спробувати себе в агровиробництві. Як людина відповідальна, рішуча і цілеспрямована, Ігор Анатолійович обрав важчий шлях і зумів довести свою правоту на ділі. На сьогодні господарство займається вирощуванням сільськогосподарських культур і тваринництвом.
А починали з оренди 64 гектарів ріллі. Пізніше жителі села Тихомель побачили в особі Ігоря Анатолійовича гарного господаря, здали свої земельні і майнові паї в оренду ПрАТ «Ямпільська ПМК № 182». Земельних паїв отримали 540 гектарів ріллі і 106 гектарів сіножаті, а на майнові паї отримали комбайна і трактора, в які довелося затратити багато коштів, щоб відремонтувати, а також п’ять голів свиней. Доклали багато зусиль для того, щоб відремонтувати ферму, зробити огорожу, налагодити побутові потреби. Жителі села Погорільці, з якими раніше господарювали тихомільчани, побачивши, що люди отримують зарплату і орендну плату за паї, почали поступово, частинами віддавати і свої наділи в оренду. Ще роком пізніше приєдналися до них і жителі села Воробіївка.
Стартовий капітал заробили на спорудженні каскаду ставків і доріг у Полонському та Ізяславському районах.
Для порівняння: зараз ПрАТ «Ямпільська ПМК № 182» має дві ферми ВРХ на 350 голів, з яких 100 голів дійного стада, свиноферму на 150 голів, два зернотоки, два КТС для очистки збіжжя, автопарк, майстерню для ремонту техніки, власну сушарку. В підприємстві працює 95 чоловік, середня зарплата становить 7 тисяч 200 гривень.
Однак, попри такі результати і показники, відчувається проблема з кадрами.
— Останні два роки працювати важко. Після відкриття кордону в Європу бракує робочих рук, — каже Ігор Анатолійович. — Спробували брати практикантів з аграрних ліцеїв, але ніхто з них не хоче працювати в Україні. Всі мріють виїхати за її межі. Молодь хоче бачити стабільність і перспективу.
Господарство сіє усі культури. Нинішнього року пшениця дала 65 центнерів з гектара, ячмінь — 52, кукурудза — 110, ріпак — 26, соняшник — 30 центнерів.
— А як справи з гречкою? — цікавлюся.
— Вона завжди була у нас рентабельною, але нинішнього року підприємство, з яким постійно співпрацювали, закуповує російську гречку. Іноді її оформляють і завозять через треті країни. Тому ми фактично не маємо куди її подіти.
Механізм ціноутворення не піддається логіці. Продавали минулого року соняшник по 11 тисяч гривень за тонну, сьогодні не можемо збути його за 9 тисяч, на гречку кілька років тому була ціна 18 тисяч гривень за тонну, а зараз — 6 тисяч. Експорт зерна прив’язаний до трейдерів і портів. Там щоразу знаходять якусь заморочку, щоб збити ціну.
І все ж, попри об’єктивні труднощі, господарство працює успішно і в рослинництві, і в тваринництві.
А ще має свою будівельну бригаду, яка виконує роботи навіть за межами району. На її рахунку ремонт приміщення місцевої середньої та музичної школи, приміщення адміністрації, пенсійного фонду, школи-інтернату, клубів і навчальних закладів у районі.
ПрАТ «Ямпільська ПМК № 182» є соціально орієнтованим господарством. Таких би мала підтримувати держава у першу чергу, бо вони створюють робочі місця і утримують інфраструктуру. Але представники влади, судячи з усього, взяли курс на латифундизацію України. Впроваджують латиноамериканський, а не європейський досвід.
Чиновники на словах заявляють про підтримку вітчизняного виробника. Та програми, які ухвалюють, і гроші спрямовуються на підтримку крупних агрохолдингів. Тих цікавлять тільки земля і прибуток, а що буде із селами, їх не обходить. Доведені до злиднів і безробіття окремі селяни вже готові продавати свої паї, а не просто здавати в оренду.
— Колись мене запросили на представницьку нараду з приводу землі, яку проводив Володимир Литвин. У ній взяли участь чотири міністри і всі очільники областей, — згадує Ігор Анатолійович. — Обговорювали майбутній закон про землю. Побалакали і на цьому все закінчилося».
Складається враження, що все робиться для того, аби реальні господарі розорилися і махнули рукою на аграрне виробництво. Бо вони не встигають реагувати на калейдоскопічні зміни ситуації і не мають важелів впливу на неї.
Такі самовіддані патріоти рідного краю, як Ігор Шевчук, роблять все можливе,  щоб захистити людей, які працюють на благо рідного краю. Тому що вони мають мужність господарювати, рятувати галузь і підтримувати земляків.