Напередодні розширеного засідання правління Хмельницького союзу промисловців і підприємців я дізнався сумну новину. З карти області пішла в небуття Гамарня у Дунаєвецькому районі. Населений пункт із сприятливим мікрокліматом, родючими землями і чудовими краєвидами.
Сама назва села свідчить про його винятково українське походження. Так іменували ливарні, кузні, або майстерні ремісників по металу.  Кажучи іншими словами, Гамарня з діда-прадіда була селом умільців. Але полягла у нерівній боротьбі із сучасними недолугими «менеджерами» і бездарними «реформами».

«Партизани промисловості»
Чи не така ж доля чекає останніх з «промислових могікан» нашої області? Скільки підприємств віддали Богу душу? Колись їх були сотні, а тепер кілька десятків відважних директорів намагаються врятувати залишки виробництва від банкрутства.
Усіх проблем, із якими стикаються «партизани промисловості», не перерахувати. Нестабільність національної валюти, відсутність обігових коштів, скорочення ринків збуту, постійне подорожчання сировини і матеріалів, побори та ін. А тепер ще й вимивання кваліфікованих кадрів з України.
Тільки реальне виробництво здатне зробити державу заможною і незалежною. Це — аксіома. Та займатися ним, даруйте за метафору, важче, ніж танцювати гопака на палубі корабля, якого борсає шторм.
Побачивши п’ять років тому на одному з підприємств 80-річного дідуся біля верстата, я не втримався від здивування. «А де взяти молодшого за віком токаря 5-го розряду?» — запитали мене у відповідь.
Тепер же і спеціаліста 3-го розряду важко знайти. На кожному стовпі оголошення з пропозицією заробітку за кордоном. Вітчизняні виробничники теж могли б забезпечити високу зарплату, але не мають не тільки підтримки від влади, а й коштів на модернізацію.
У першому випадку 5 років тому робітники в середньому отримували 5000 гривень, що було еквівалентно 625 доларам. Тепер така зарплата знецінилася у 3,3 раза і становить 180 доларів. Середня зарплата по області трохи більша 8 тисяч гривень, що адекватно 280 доларам, планку хочуть підняти за 10 тисяч, чого теж недостатньо для конкуренції з іноземними роботодавцями. Тож і не дивно, що грамотні та умілі фахівці тікають за кордон.
Щодо другого аспекту, то дешеве вітчизняне верстатобудування фактично знищене, а ціна імпортного верстата тепер приблизно 150 тисяч доларів, в перекладі на гривні — 4 мільйони. Де їх взяти?
Про ці та інші проблеми говорили генеральний директор ТДВ «Кам’янець-Подільський електромеханічний завод» Леонід Дьяконов, директор ТОВ «Красилівагромаш» Анатолій Чайчук, генеральний директор ТОВ «Тін Імпекс» Аліна Скоморохова, голова правління ПАТ «Гіпсовик» Володимир Постовий та генеральний директор ТзДВ «Завод АДВІС» Іван Дунець.
Контрольний постріл у голову
Однак зібратися на екстрене засідання промисловців змусили так звані «нові правила гри на енергоринку». Прихована суть цієї веремії така заплутана, що нагадує пастку, або тенета.
Як я зрозумів, тепер традиційне «Обленерго» відповідатиме тільки за енергопостачання. Самий же «товар», який у народі називають «електрикою», буде продавати загадкова надструктура «Енергозбут». У перспективі вона планує розростися до 160 працюючих, але поки що, орендує четвертий поверх «Обленерго» і розраховує розжитися на гроші за рахунок підприємств, які будуть змушені здійснювати через нього предоплату. Гідна подиву пікантна обставина: дані з лічильників для цієї надструктури будуть збирати інспектори «Обленерго». Але сам «Енергозбут» купуватиме електрику в третьої надструктури в цьому ланцюжку ДП «Енергоринок».
Насторожує, що таких компаній як «Енергозбут» раптово з’явилася шалена кількість. Так, ніби електроенергію виробляють на кожному хуторі. Бажаючих здійснювати її поставки хмельничанам уже нараховується 50, а всього по державі понад 300. Відрізнити, хто серед них справжній, а хто пройдисвіт, мають самі споживачі. На свій страх і ризик. Інакше можуть опинитися і без грошей, і без «електрики».
На засіданні прозвучав гіркий приклад із сусідньої Польщі. Там із 260 новоспечених «енергопостачальників» залишилося на плаву близько 60. Інші кудись щезли. Ясна річ, перед тим поцупивши гроші споживачів.
Над усім цим керованим безладом бовваніє НКРЕКП (Національна комісія регулювання енергетики та комунальних послуг). І всіх якось треба прогодувати! Оскільки витрати на електроенергію входять у собівартість продукції, то кожну проміжну ланку реально фінансуємо ми з вами, навіть не підозрюючи про це.
«Кучеряво вигадано!» — вигукнув би з приводу такого ноу-хау великий комбінатор Остап Бендер.
Уявіть собі дійну корову, яку одночасно смикають за вим’я троє дорослих дядьків, а молоко продає четвертий. І усі з прибутком. Збитків зазнає тільки той, хто годує та доглядає худобу, а ще споживач молока.
Як із цієї халепи мають вибиратися промисловці, невідомо. Тож деякі з них, почувши чергову абракадабру, подану під модним соусом «впровадження європейських стандартів», і не витерпівши наруги над здоровим глуздом, передчасно покинули засідання. А й дійсно, на мій погляд, уся «багатоступенева енерготворчість», що особисто мені нагадує легалізацію корупційних схем, має на меті добити реальне виробництво і остаточно перетворити в минулому флагман електроніки, машинобудування та приладобудування Хмельниччину на аграрний «бантустан».
Простим споживачам «електрики» теж не поздоровиться.  Особливо тим, які вже об’єдналися в ОСББ.
Голос волаючих у пустелі
Промисловці благають навести лад. До цього їх спонукали 27(!) підвищень цін на електроенергію за минулі 4 роки. Останнє у жовтні відбулося аж на 8 відсотків. У 2013 році електроенергія коштувала 33 копійки, а тепер у 5 разів більше.
Крім цього, з 1 вересня 2018 року піднялася ціна на газ на 21 відсоток, а у жовтні ще на 10 відсотків. Як заявив один із народних депутатів, газ із 2013 року подорожчав у 12 разів! Тепер же ходять чутки, що в травні його вартість  зросте ще на 20 відсотків.
У відповідь на чолобитні промисловців Верховна Рада прийняла Закон «Про ринок електричної енергії», який юридично вступив у силу з 1 січня 2019 року, але реально утвердиться невідомо коли.
Цілком очевидно, що із появою  проміжної «голої, босої і простоволосої», але дуже ласої до грошей  надструктури, ціна на електроенергію знову подорожчає.
Чи можна на дорогих енергоносіях виробити дешеву продукцію, питання риторичне.
Раніше промисловці якось викручувалися із халепи, працюючи в третю зміну і використовуючи електроенергію за нічними тарифами, які тепер чомусь відмінили. Натомість запровадили почасовий коефіцієнт обліку електроенергії. Не посередники, а керівники виробництва тепер мають чухати потилиці, як правильно скласти приблизні графіки.
Надструктури будуть тільки їх контролювати і штрафувати. Тобто дерти з живих останню шкіру. Подібна екзекуція завжди вважалася найжорстокішою.
Якщо справа так піде далі, то для того, аби підкувати коня, сільському дядькові доведеться транспортувати того теплушкою чи вантажівкою аж у Нідерланди або Бельгію. Заангажовані ЗМІ видадуть це за ще один приклад вдалої євроінтеграції.
До честі керівники Хмельниччини, голова облдержадміністрації Вадим Лозовий та голова облради Михайло Загородний, які взяли участь у засіданні, експромтом намагалися знайти вихід із ситуації.
Зокрема, досвідчений управлінець Михайло Васильович поцікавився чи не можна створити у нас пул, до якого увійшли б виробники електроенергії, постачальники, посередники та транспортувальники. Адже маємо свою потужну  АЕС та кілька гідроелектростанцій. Їх «електрика» належить до категорії найдешевших. До того ж відповідаємо за екологічні ризики.  Ідея по суті правильна, та й по духу патріотична.
Однак у представників надструктур є своє пряме начальство. Хто з посередників відмовиться від можливості розбагатіти «на дурничку» і добровільно візьме на себе зайві зобов’язання? Їх же створювали, мабуть, не для того, аби піклуватися про споживача, а задля наповнення бездонних кишень власників.
А от виправдовуватися перед виробничниками і людьми будуть змушені саме  очільника області, не маючи жодних важелів впливу на ситуацію з енергоносіями.
Кілька слів про «єтті»
Аби не закінчувати на драматичній ноті, скажу про позитив. До нього, безумовно, можна віднести розчарування промисловців у появі на наших теренах так званого зарубіжного «інвестора». Кому, як не їм, знати, що той являє собою насправді. Про його особливості, як різновид «гомо сапієнс», я збираюся розповісти у статті під назвою «В пошуках «снігової людини».
А поки що зауважу: на мій погляд, інвестувати виробництво має передусім держава, а також громадяни, в яких є вільні кошти. У нас же останніх заохочують до купівлі іноземної валюти. Про що свідчить постанова Національного банку щодо «нової системи валютного регулювання та дорожньої карти валютної лібералізації». Таким чином українці будуть змушені опосередковано вкладати чесно зароблені копійки в зарубіжні економіки, в той час як вітчизняна занепадатиме від безгрошів’я.