Надрукувати
Категорія: Економіка
Перегляди: 680

Згідно з дослідженнями агентства Bloomberg, яке вже сім років поспіль складає рейтинги найбільш інноваційних економік світу, Україна за останній рік з тріском вилетіла з першої 50-ки списку. Цей рейтинг складається з урахуванням таких показників: видатки на наукові дослідження/розробки, виробничий потенціал, ступінь концентрації високотехнологічних компаній та кількість поданих патентних заявок. У 2017 р. ми займали 42 місце, в 2018 р. – 46-е, а в минудому році провалилися на 53-ю сходинку. Компанію нам у стрімкому падінні, склала ще одна країна-невдаха – Туніс.

Втрачена промисловість
Упродовж усього періоду незалежності Україна поступово втрачала свій промисловий потенціал. За останні ж п’ять років відбувся черговий і дуже стрімкий етап деіндустріалізації країни. Планомірно наша економічна модель трансформувалася з індустріальної в архаїчно-аграрну. Свідками цього процесу були всі ми, бо ж на наших очах закривалися і різалися гіганти індустрії і менші підприємства промисловості. Хмельницький, який колись був помітним центром радіоелектроніки, приладобудування та продукції ВПК, давно втратив колишній потенціал. Мешканець кожного з райцентрів Хмельниччини може знайти в своєму рідному місті чи містечку пам’ятник індустріальної епохи у вигляді закритого чи порізаного заводу (чого тільки вартий цукрозавод у Деражні, «Катіон» у Хмельницькому чи спиртовий завод у Ганнополі). Кожен може провести свої аналогії, це не так вже й важко.
Тепер Хмельниччина вважається повноцінним аграрним регіоном з мінімальними залишками промисловості. Можна сказати, що наша область – це Україна в мініатюрі, де ми побудували «аграрну наддержаву», як заповідав нам екс-посол США Джефрі Пайєт. Ці тектонічні зміни в економічній моделі країни призвели до катастрофічних наслідків. Якщо раніше ми будували кораблі і літаки, запускали людей у космос, робили мікросхеми до балістичних ракет, створювали сучасне озброєння, виготовляли власні потяги, трактори, автобуси і автомобілі, то зараз, за великим рахунком, ми перетворилися на державу веселих кукурудзяних полів.
Деіндустріалізація призвела до звуження моделі розподілу праці, зниження трудоємкості і капіталоємкості наш ВВП. Це знизило доходи від експорту і як наслідок, видатки держави на соціальне забезпечення. Сьогоднішня Україна, втрачаючи рештки промислового потенціалу, втрачає і статус соціальної держави. Простіше кажучи, ми не виробляємо достатньо продукції і послуг, аби фінансувати своє комфортне проживання у цій країні. Головна відмінність між аграрною та індустріальною економіками це те, що перша не може утримувати таку кількість населення країни, яка зараз є.
Не подобається — безвіз у поміч!
Закономірно, що результатом цих негативних процесів є досить масштабна трудова міграція.
За даними Національного банку України, за минулий рік, заробітчани перерахували додому 9,3 мільярда доларів через платіжні системи. Ще близько 4-5 мільярдів «зелених» українці привезли готівкою. Тобто, трудові мігранти сукупно завезли в Україну близько 13-14 мільярдів доларів. Це значно більше, ніж надходження від українського експорту аграрної продукції, який є флагманом нашої економіки!
За даними Мінсоцполітики, близько 3,2 мільйона українців працюють за кордоном на постійній основі, хоча ця цифра вважається заниженою і неурядова статистика фіксує 4-5 мільйонів заробітчан.
Разом з тим, всі ці люди працюють за межами країни, розвиваючи економіки сусідніх, і не тільки, країн. Польща за рахунок декількох мільйонів українських робітників значною мірою розв’язала свою проблему браку робочих рук в умовах росту економіки.
Основним фактором, який сприяє відтоку людського капіталу з країни, є рівень оплати праці. Навіть беручи до уваги середню зарплатню по Україні в розмірі 9 тисяч (якщо вірити статистиці уряду), це все одно значно менше, ніж та матеріальна винагорода, яку українці можуть отримати за кордоном.
Україну невпинно засмоктує у демографічну воронку, де процес деіндустріалізації поєднується зі стрімкою трудовою міграцією і природним зменшенням населення. Економіка втрачає свій найбільший потенціал і ресурс — людей. Це закономірно для аграрної моделі, на яку ми так завзято взяли курс. Але в таких умовах Україні може «дозволити» собі не 30 чи 40 мільйонів населення, а лише 15-20 мільйонів.
Нестача робочих рук
Утім навіть той незначний об’єм промисловості, який залишився в Україні, гостро потребує кваліфікованих працівників. Українські роботодавці відчувають серйозний кадровий голод на робочі спеціальності. Щороку Україні бракує зварників, токарів, фрезерувальників, будівельників, інженерів, конструкторів, кранівників. Відтік кадрів за кордон через низьку зарплату, на жаль, не єдина причина. За роки незалежності деградувала і маргіналізувалася сфера підготовки технічних спеціальностей, які втратили престижність.
Реальні потреби економіки в розрізі кадрів і освітня сфера, на жаль, живуть окремими життями. Держава має надто розпливчасте уявлення про кадрові потреби реального сектору виробництва. Ці розбіжності зумовлені відсутністю найелементарнішого перспективного планування. Це і не дивно, якщо наш уряд так-сяк з горем навпіл планує навіть річну візію.
Україна — це?
Глобальна проблема України полягає в тому, що ми досі не знаємо, яку державу і з якою економічною моделлю будуємо. Ми чуємо багато лозунгів і хороших побажань про європейський рівень соціальних стандартів, але жодна з партій не дає ґрунтовних рецептів, як цього досягнути. Питання номер один — структура національної економіки, це важливіше за будь-які лозунги і партійні прапори.
Якщо ми будуємо «аграрну наддержаву», з чим поки успішно справляємося, то варто відверто зізнатися у тому що:
 1)    українців в Україні має залишитися вдвічі менше ніж є зараз;
 2)    держава нікому не гарантує ніякого соціального захисту;
 3)    виживання українців — справа рук самих українців.
Якщо ж хочемо будувати щось більш сучасне і менш людожерське, то пора зайнятися економічними питаннями, а не політичними розбірками, псевдореформами і корупцією.
Ми вже за крок до статусу повноцінної бананової республіки, де кожен бореться за своє виживання за законами джунглів, а державна структура базується на насиллі, корупції і кредитних ін’єкціях. Турбує лише одне питання — чи не запізно вже щось змінювати?