Курси валют

Якось їхав у потягу з одним молодим чоловіком. І почув від нього історію, що видалася дивовижною. Думаю, вона й інших справжніх, а не шароварно-вишиваночних, патріотів України, теж схвилює. Для адекватного сприйняття важливо позбутися категорій хуторянського мислення, вождизму, або ірраціональності.
Ми живемо в епоху становлення економіки 6-го укладу і для її створення потрібні особливі фахівці. Факельні маніфестації можуть піднести дух, але аж ніяк не забезпечити місце Україні під планетарним сонцем. З таким завданням здатні впоратися тільки високочолі вчені, креативні інженери та кваліфіковані робітники.

Щебет райських птахів
Отож по суті. Мій попутник, який колись працював на славнозвісному флагмані космічної галузі «Південьмаш», віз у клітках папуг. Їх ловили на екзотичних островах Тихого океану, а потім контрабандою переправляли через Європу в Ужгород. Молодий чоловік транспортував їх у місто, яке тепер називається Дніпро.
Райські птахи весело щебетали в купе і переливалися перламутровими відтінками яскравого пір’я.
– Мабуть, дружині, або дітям везете на потіху? – поцікавився я.
– Та ні, торгую ними на базарі, – відповів парубок, – і, вірите, це значно легше і вигідніше, ніж зараз працювати на виробництві.
– Не шкода папуг? Вони ж можуть потрапити у прикрі руки, або хтось навчить їх лихословити? – запитав я. І почув прозаїчне:
– А яким іншим чином маю заробити на хліб для сім’ї? Після цих слів у в очах мого співбесідника з’явився неприхований смуток.
Ми, люди, народжені в цей світ не для заробітчанства і виживання, а заради високих і глибоких смислів. Саме вони і допомагають відрізнити справжнє життя від згубного існування. На відміну від тварини, людина діє, орієнтуючись на майбутнє та сповідуючи цінності.
– Хіба ви, сповнений завзяття і мрій парубок, не знаєте до чого прикласти рук? – спробував я присоромити його стандартними докорами.

– Розумієте, я працював у специфічній галузі, моя професія унікальна, і я не можу застосувати знання та досвід деінде. Ракети будують лише у небагатьох країнах світу. Податися туди, в моєму розумінні, рівнозначне зраді і шпигунству. Ліпше торгувати птахами, ніж технологічними та військовими секретами, — відповів співрозмовник.
Ця історія змусила мене попорпатися у пам’яті і згадати про інші приклади, яким не надавав раніше особливого значення.
Інструментальник в екзилі
Один із моїх давніх знайомих, Віктор, колись працював слюсарем-інструментальником 6-го розряду на радіотехнічному заводі. Ця професія була найшановнішою серед робітничих.
Щоб закласти її основи, в Хмельницький запросили спеціалістів з Уралу. Дали їм житло і високі зарплати. Понад десять років приїжджі вчили подолян мистецтву ювелірного обробітку металу. Виростили плеяду достойних учнів. Віктор був серед кращих.
А тепер ось уже двадцять років перепродує фрукти та овочі на базарі.
– Чи готовий ти повернутися до своєї робітничої спеціальності? — запитав я його.
– Ні, — заперечив цей сумлінний чоловік, — За 25 років я уже втратив навички.
Продавець борсучого і ведмежого жиру
Ще у житті я мав щастя спілкуватися із Анатолієм Михайловичем. Надзвичайно ерудованим чоловіком. Школу він закінчив із золотою медаллю, два вузи — фізико-математичний та політехнічний із червоними дипломами. Спілкуватися із ним було великою честю.
За всіма ознаками і критеріями він належав до еліти нації. А завдяки природному розуму та вольовому характеру, завжди обіймав високі посади: начальника цеху, заступника директора ПТУ, заступника директора підприємства з інноваційних технологій.
Після тотального розвалу виробництва цей видатний за інтелектом управлінець несподівано опинився на базарі. Продавав борсучий і ведмежий жири. Оскільки був харизматичною особистістю, то в нього і тут все складалося гаразд. Але яких збитків зазнали держава і суспільство від того, що його унікальний людський потенціал, знання, досвід і мудрість змарнувалися таким нікчемним чином!
«Для чого автор розповідає ці життєві історії? — запитає читач. У нашій державі все гаразд. Ударними темпами «реформуємося», семимильними кроками йдемо в Європу. Ось тільки тарифи на ЖКГ піднімуть до тамтешніх, ліквідують пенсії, продадуть останні державні підприємства, викурять усіх технологів та конструкторів з України за кордон, відберуть землю, і нас з потрохами купить якийсь меланхолійний Джон або Ганс. Тоді і заживемо, як сир в маслі».
Мимоволі пригадалася ще одна повчальна історія.
Як стати нахлібниками
Під час Другої світової війни США раптом зацікавилися райськими островами в Тихому океані, які славилися екзотичними птахами. На них «янкі-дудль» побудували військово-транспортні аеродроми. Аборигенам і туземцям як гуманітарну допомогу почали роздавати галети, тушонку та інші продукти з солдатського раціону, привозити секонд-хенд. З’явилися волонтери, які цим опікувалися.
Місцевим жителям ці «гранти» так сподобалися, що вони за кілька років стали нахлібниками.
Після війни «дарувальники благ» покинули острови. Місцеві були в розпачі і не знали, як жити далі. Тоді їхні верховоди, а саме вожді і шамани (по-нашому політики і політтехнологи), вирішили просити вищі сили про повернення «благодійників».
Виник своєрідний культ, який етнографи називають «карго» від англійського «cargo» — вантаж. Він був заснований не на логіці причинно-наслідкових зв’язків, а на сліпій вірі. Правильність саме такого підходу нам втокмачують численні пастирі і проповідники.
Аборигени і туземці заповзялися будувати імпровізовані аеродроми. На них вони розташовували макети літаків, зроблених з бамбука і соломи. З половинок кокосових горіхів виготовляли щось схоже на навушники. Одягали їх і забиралися на спостережні вежі, за які слугували найвищі пальми. Вперто чатували там по черзі 24 години на добу, намагаючись не проґавити «благодійників».
Корінні жителі відмовлялися розуміти значення виробництва і торгівлі, а тому вважали, що продукти і корисні речі прилітають самі по собі з неба. Варто тільки дуже забажати. Цьому і вчать українців на різних тренінгах, особливо з мереживного маркетингу. Там всілякими способами зомбування виробляють позитивне мислення і прищеплють абсолютну повагу до спонсора.
Розрахунок людей з примітивними уявленнями був дуже простим. Мовляв, «дарувальники благ» побачать з-за хмар, що туземці чекають їх прильоту (ми ж теж посилаємо «цивілізованому співтовариству» сигнали, обожнюємо посланців звідти), і знову почнуть доставляти продукти та товари.
Як не прикро констатувати, українці, вочевидь, уже зробили певні кроки в напрямку утвердження карго-культу. До нас надходить гуманітарна допомога і секонд-хенд, як у слаборозвинуті і злиденні країни. Є ціла армія волонтерів, які обслуговують цю галузь. Зупинилися і демонтовані сотні підприємств, якими держава колись пишалася, — радіотехнічні, приладобудівні, комбайнові, машинобудівні і суднобудівні.
Ну а з приводу авіації та ракетобудування теж поступово рухаємося в тренді. Як папуги з екзотичних островів, бездумно копіюємо і виконуємо все, що нам кажуть.
Колись входили у п’ятірку розвинутих держав світу, а незабаром, якщо не зупинимо деіндустріалізацію, мабуть, будемо виготовляти літальні апарати з бамбука та соломи. І тут нам «інноваційні технології» аборигенів і туземців, ще й як, можуть знадобитися! Адже для їх втілення не потрібні висококваліфіковані робітники, інженери та харизматичні управлінці. Тому-то у технічних вузах, технікумах та колишніх ПТУ дедалі більше готують спеціалістів, далеких від виробництва. І жоден з них не випускає фахівців з нанотехнологій, на яких і тримається економіка 6-го укладу.