Останні кілька років Хмельниччина впевнено утримує перші позиції за рівнем врожайності в Україні. Це загалом  хороша тенденція, яка цілком може слугувати для написання чергових панегіриків нашій родючій, подільській землі. Утім  жити краще, а, головне, заможніше, це чомусь нам не допомагає і навпаки, може стати нашим прокляттям розвитку.  

Наші «друзі» і «партнери»
Кожен з регіонів України має свої неповторні особливості, якусь власну «фішку». Ваш покірний слуга вважає, що «фішка» нашого регіону в тому, що Хмельниччина – це Україна в мініатюрі, своєрідний медіанний регіон, який репрезентує тренди, типові для держави загалом. На жаль, Україна продовжує формуватися і самостверджуватися як відстала, аграрна держава. У розвитку сільського господарства немає абсолютно нічого негативного, погано те, що це єдиний стимул і «двигун» нашої економіки.
Ця модель розвитку обумовлена нашим сьогоднішнім геополітичним курсом. Політики наперебій розповідають про безальтернативність курсу на євроінтеграцію. Усім нам імпонують соціальні стандарти в ЄС, зарплати, пенсії, тамтешня система безпеки, домінування принципів права і верховенства закону. Але ми забуваємо про дві прості речі. По-перше, нам неодноразово і дуже чітко дали зрозуміти, що в Євросоюзі нас ніхто не чекає. По-друге, верховенство права, відсутність корупції і високі соціальні стандарти ніхто не дасть, не створить і не забезпечить нам, окрім нас самих.
Коли влада говорить про безальтернативність, мовляв, раз і назавжди, вона свідомо позбавляє державу суб’єктності та обмежує суверенність. Незалежність держави полягає не тільки в можливості робити самостійний геополітичний вибір розвитку, а у можливості його переглядати і змінювати, в залежності від обставин.
Минулі п’ять років з моменту обрання Україною чіткого прозахідного курсу – цілком достатній термін для підбиття проміжних підсумків. У першу чергу, варто задуматися над питанням про вигоди, які цей курс приніс країні. По-друге, варто оцінити перспективи і можливості подальших інтеграційних процесів на цьому шляху. Цих двох параметрів цілком достатньо, для короткої «роботи над помилками», яку потрібно провести українському керівництву. Ця робота – одне з перших завдань нового президента і парламенту, які в поточному році постануть перед Україною, і не важливо, буде нове керівництво країни міняти курс чи продовжить його.
Якщо ми дружно далі «йдемо в Європу», то, без сумніву, влада повинна аргументувати корисність продовження цього курсу на прикладі останніх п’яти років і сформулювати подальші перспективи. Тимчасові рамки дії, наприклад, економічної частини угоди з ЄС, уже цілком дозволяють підбити підсумки і зробити висновки про користь цього документа. В цьому випадку, навіть не потрібно апелювати до гасел і обіцянок політиків, які вони використовували, ратуючи за необхідність підписання асоціації. Все це вторинне по відношенню до прагматичної і раціональної оцінки того, що угода дала національній економіці України.
Це питання вимагає глибокого аналізу на експертному і фаховому рівні, але якщо обмежитися трьома ключовими тезами в підбитті таких підсумків, то їх можна сформулювати так:
– Угода про асоціацію не забезпечила українській економіці імпульсу для розвитку і модернізації, а також очікуваного технологічного переоснащення (на що робилася ставка у співпраці з розвиненими економіками);
– очікуваного інвестиційного буму не сталося, мрії про міфічного інвестора, залишилися мріями;
– Україна не отримала доступу на великий ринок ЄС, його величина компенсувалася закритістю.
Рівень інтеграції України в ЄС вже знаходиться на максимальному рівні. Угода про асоціацію – це найвищий ступінь наших двосторонніх відносин і вступ до ЄС залишається лише спекулятивною темою для політичних шарлатанів різного ґатунку. Це красива історія, яку політики продають електорату від виборів до виборів. Європу цілком влаштовує чинний формат інтеграції України на рівні асоціації. Наша країна виступає в ролі постачальника сировини і резерву робочої сили для європейських економік. Українці вже євроінтегрувалися в ЄС окремо від країни, щоправда, як робітники на польських фермах, будівельники на литовських будмайданчиках, доглядальниці в Італії та сантехніки в Чехії.
Характер інвестицій з Європи та інших країн підкреслює наш статус. Хоча інвестують у нашу країну не дуже багато, утім, ми чітко можемо простежити кілька основних напрямків. По-перше, це агросектор: вирощування врожаю, примітивна переробка, зберігання і вивезення продукції (так звана колоніальна інфраструктура). По-друге, інвестиції у виробництво елементарної промислової продукції першого-другого переділу. Йдеться про будівництво західними (і не тільки) корпораціями заводів з виробництва кабелю і проводки для потреб автопрому. Це одне з найбільш трудомістких, з точки зору використання ручної роботи, сегментів виробництва. Дешевий робочий час українців – головний стимул розміщення цього виробництва в нашій країні. Простіше кажучи: у складному виробничому ланцюжку створення новенького Volkswagen, Україні відводитися малопочесна роль ручного скручування проводки. Характер цих вкладень цілком наочно демонструє справжній інтерес інвесторів і ту роль, яка відводиться Україні в загальноєвропейській системі поділу праці.
Вперед до системи латифундій
Утім це ще не найгірше становище, в якому ми можемо опинитися. Однією з найважливіших вимог наших західних партнерів і по сумісництву кредиторів є відкриття ринку землі. Представники європейського істеблішменту і різноманітні організації в Україні, які існують за рахунок західних грантів, не втомлюються розповідати про перспективність і користь створення умов вільного продажу землі. До речі, як не парадоксально, але популізм вітчизняних політиків став останнім бастіоном на шляху цього сценарію. Політикани надто дорожать своїм іміджем і не ризикують приймати таке непопулярне в українському суспільстві рішення.
Вільний продаж землі за умов сукупності конкретних факторів, призведе до утворення в Україні системи земельних латифундій. В Україні відсутні: верховенство права і закону; чітке законодавство; політична стабільність; адекватна система кредитування малих і середніх фермерів; політична еліта, яка сповідує прагматичні інтереси національної економіки. В Україні є: добре відшліфовані рейдерські традиції; тотальна корупція; крупні агрохолдинги з серйозним фінансовим капіталом і політичним «дахом»; мільйони власників паїв, які живуть на або за межею бідності.
Це передумови концентрації земельних ресурсів у руках крупних гравців. Тотальна бідність українців, відсутність будь-якої підтримки з боку держави, не залишає жодних шансів на розбудову земельної системи малих і середніх фермерських господарств. Продаж землі відкриває дорогу потужним внутрішнім гравцям та іноземним транс- національним корпораціям до монополізації українських земельних ресурсів.
Повертаючись до перспектив Хмельниччини і наших родючих земель, – область стане одним з перших регіонів, який відчує «прогресивність» такого сценарію. Характер розвитку сучасного сільського господарства і нинішніх бізнес-підходів демонструє чіткий акцент на розвитку рослинництва. Капітал діє за принципом найшвидшого «обертання» і максимізації прибутку. Посадив-зібрав-продав. Тому-то у нас так погано розвинуте тваринництво і сектор харчової промисловості-переробки. Тому наше сільське господарство продукує так мало робочих місць і формує так мало соціального капіталу для розвитку суспільства. Тому все більше людей у регіоні і країні залишаються «непотрібними» і «зайвими» у цій моделі розвитку.
На жаль, це шлях, яким ми упевнено продовжуємо рухатися, продовжуючи марити всесильними «друзями», які не сплять і не їдять, а тільки думають, як нам допомогти. Геополітичні гравці вже розписали нашу роль, вистава почалася, ми на сцені і добре відіграємо образ нашого персонажа. Можливо, час вигукнути «не вірю!» і залишити цей театр абсурду та знайти власний раціональний шлях і самим написати, дійсно, український сценарій розвитку?