Його називали колискою, йому завдячували натхненням, з ним пов’язували родинне тепло. А про багаті українські села слава линула по всьому світу. Зрештою, це воно, наше село, зберігає вікові традиції, у яких і закладений генетичний код українців.
Та коли сьогодні ти дістаєшся села, ідеш порожніми вулицями з жахливим відчуттям, що ніде ні душі, то навряд чи навіється оця «пафосність». Радше – туга і жаль уразять серце. Доля села – це доля його жителів. І у їхніх розповідях вона вимальована без прикрас, такою, як є насправді.
Залишилися без фельдшера
У невеличкій грубці потріскує вогонь. Бабуся Ніна лише нещодавно розпалила її. Добре, що дрова тут, у сінях. Син час від часу навідується з сусіднього села, то старається, щоб усе в неї було під рукою. Скільки казав, щоб до нього перебиралася, а вона — нізащо.
— Поки ще ноги тримають, синку, то буду в своїй хаті. Бо як заберуся звідси, то завтра все розтаскають, — так я йому і сказала, — запрошуючи присісти, тихо веде свою розповідь бабуся. – Тут моє життя. Вечір довгий теперечки. То як почну згадувати – аж не віриться самій, що то все було зі мною.
З вісімнадцяти років пішла в колгосп. І в полі, і на фермі робила. І як вийшла на пенсію, то ще вісім років на ферму ходила досвітками. А пенсію заробила – курям на сміх.
Воно б, може, й так зійшло, бо ми в селі з городу та хазяйства живемо, а як здоров’я підкачає, то й не годен ні худобу обійти, ні на ліки настарчити.
А в селі тепер, подивіться, — продовжує Ніна Никифорівна, — більше старих. Колись за колгоспу сім ланок було, в кожній десь по п’ятнадцять жінок, а ще — доярки, телятниці. На фермі – більше трьох з половиною сотень корів. Та й кузня, млин, тік – мали люди роботу. Щось таки заробляли – хати ставили. А нині, як мене не стане, ніхто в мою хату не піде, і ніхто не купить. Ондечко по всій Боднарівці скільки їх, безхозних. Як жалко, що ні корівників, ні свинарників, ні кормоцеху, ні млина (такий добрий був) – вже нічого нема. Пропав колгосп – все розтягнули: вікна, двері, шифер. Колись бігли на роботу, а тепер тільки пити хочуть, погреби чужі «чистити». Страшно, а до цього дійшло. Де, що «погано» лежить, пияки підберуть. Та й ми в молодості веселилися, чарку пили. Як проводи в армію робила, то душ зо 300-400 було. Всі разом трималися, одне одному помагали. Добріші якісь були, чи що?
Бабуся Ніна заглядає у невеличке віконце і починає діставати з коробочки ліки.
— Десь зараз Лариса підбіжить, має укол мені дати, вже тиждень зі мною возиться.
З’ясовується, Лариса – секретар Боднарівської сільської ради Ярмолинецького району і за сумісництвом сусідка Надії Никифорівни Глеги. Для вісімдесятидворічної бабусі – вона і є перша рятівниця.
— Фельдшерки в селі немає. А Ларисонька уколи вміє давати, бо це мама її (царство небесне) в нас довгий час у медпункті робила. Потім, як не стало, прийшла молоденька з Сутковець, але скоро в декрет пішла. Тепер нема. Якби не сусідка, не знаю, що б робила, — розповідає старенька. — Син завіз у Шарівку, як затемпературила. Там виписали он порошки, уколи. Якби ж у нас фельдшер був, то хоч би раз на тиждень я до неї навідалася, та й щось би розпитала. Ось температура 37,2 тримається. А вона щось би таки сказала. Днями син знов повезе в Шарівку. Але хіба ж то добре, що свого медика нема? Хіба в селі не люди? Знаєте, чого боюся, щоб у нас ще сільської ради не забрали. Тоді хрест на всьому. А так є хоч до кого звертатися. Наш сільський голова Олександр Михайлович Трембач, Богу дякувати, дуже добрий чоловік, та й секретарка Лариса Московчук, про яку казала, щоразу до старих, таких, як я, довідується. Людям треба газу в балонах, то голова потурбувався, ями на дорогах засипати – сільська рада. А як не буде сільради, кому ми треба?
Я не раз думаю, чого ж то так повернулося, що нічого в селі немає, все загубили, знищили. Хіба це правильно?
Нема роботи — люди розбігаються
Сліди колишнього багатства Боднарівки ще не стерті з лиця села. Он зяють чорними дірами замість вікон і дверей колись добротні будівлі. Та нині вони поростають чагарниками, «бездиханні» та непотрібні.
— Ще не так давно в селі жило більше 600 людей, а тепер трохи перевищує за 200, — каже Марія Станіславівна Козлова. – Бувало, ідемо з ферми, а в кожній хаті світиться. У сім’ях по двоє, троє, а то й більше дітей. Ми з чоловіком покійним п’ятеро виростили – четверо синів і доньку. То й школа була, і дитсадок.
А коли молодь почала з села виїжджати, то й діток все менше і менше. Тепер і школу закрили, і дитсадок. Сімнадцять учнів їздять у Сутківці, ще четверо дрібненьких – у садочок.
— Як не стало в селі роботи, хто куди кинувся, щоб копійку заробити, — веде свою розповідь Марія Станіславівна. – Мої сини трактористами в колгоспі працювали, а потім мусили шукати, де заробити на хліб, як вивчити дітей, допомогти їм в житті. Нема роботи – люди розбігаються.
— Та зараз і не дуже трудитися хочуть, ледащі поробилися, — долучається до розмови подруга Марії Станіславівни – 76-річна Катерина Олександрівна Масяк. – Один підприємець надумав швейний цех відкрити в сусідньому селі. Зарплату хорошу давав, від восьми тисяч. Місяць походили, і робота стала. Ніхто вже не йшов.
От ми з Марусею на фермі все життя робили. Думаєте легко? Де там! Але ж старалися. Як без цього? Деколи візьмемося попід руки та йдемо на ті місця подивитися, де молодість минула. Тепер на старості, коли здоров’я підводить, жаліємо, що нема в селі фельдшера, бо він таки дуже потрібен. Нема й ліків де купити, тільки хтось мусить привезти.
— А в Борбухах ще гірше, там навіть магазину немає. Живе, правда, до 90 душ, та вони хіба не люди? – каже Марія Станіславівна. – А за колгоспу там і ланка чи дві було, і корів десь 80 голів, коні, вівці – все було. Це давало силу.
А й справді, подумалося, все, про що згадували мої співрозмовниці, було надійною опорою і для людей, і для села в цілому. Усе це міцно тримало їх на своїй землі, біля рідних осель. На цьому множилася і їхня сила.
Нині ж, подібно міліючій річці, наші колиски, наші мальовничі українські села втрачають її. Невже допустимо, що знесиляться повністю? Страшно й подумати…
Gismeteo 
