Споконвіку в нас велося, що прізвище, ім’я та по батькові людині давали ті, хто її народжував. За виняткових обставин — уповноважені законом державні органи. Але щоб це входило у функції банку — такого раніше не доводилося чути. Та з чим лише не зустрінешся на тернистому життєвому шляху. Отож і я понад двадцять літ з народження жила собі під скромним прізвищем мого покійного вже батька. Після заміжжя довелося змінити деякі паспортні дані, але ім’я та по батькові, ясна річ, жодних трансформацій не зазнали. Хіба лише не любила, коли хто обзивав мене на москальський манер “Наташою”, бо хоча я й не Полтавка, та ім’я моє Наталка.
Однак якоїсь то літньої днини кілька років тому на мій мобільний зателефонували. І тією ж таки москальською мовою так в’їдливо-настирливо ошелешили: “Матусар Татьяна Борісовна! Вєрніте долг банку! Іначе будєтє прівлєчєни...” “Зачекайте! — перервала я безпідставні погрози. — По-перше, я не Матусар. І не Тетяна, й не Борисівна. По-друге, хто це така — не відаю, не знаю. Та й зрештою — я з вашим банком жодних справ не мала і не маю...” Що там іще перепитав мене для годиться працівник фінансово-кредитної установи на той час під назвою “Русский стандарт” — вже й не пригадую. Бо списавши дивний дзвінок на звичайну помилку, не надала тій події жодної ваги. А даремно... Виявляється, то був лише перший (як здавалося тоді — зовсім некривдний) дзвіночок. Скільки їх (денних, вечірніх, ранкових і навіть... нічних, від операторів, працівників і просто з якогось автоматичного запису), а на додачу ще сила-силенна російсько- й українськомовних, грамотніших і з купою помилок, застережливого, попереджувального і відверто погрозливого змісту “есемесок” надходило потому! За цей час навіть вивіска банку змінилася — з “Русский стандарт” на “Forward Bank”. А мене вперто називали чужим іменем, бо, мовляв, пані Матусар (не так образливо було б, якби хоч якась знайома мені особа) вказала за свій ось такий, як у мене (хай йому грець!), номер мобільного телефону.
Ви ще не в дурдомі? Тоді ми візьмемося за вас!
Даруйте за відступ, але так хочеться мені його зробити. Нещодавно ми з донькою побували в одній європейській країні. Забракне газетної площі, аби переповісти, які насправді умови створено в ній для комфортного життя людей. Один лише штрих: коли, приміром, влада має намір знижувати (саме так — знижувати, а не підвищувати) плату за комірне, то вам зателефонують з установи на кшталт нашого жеку і попередять, що вигідніше буде розрахуватися пізніше. Фантастика! — скажете. Та ні! — заперечу. У нас все з точністю до навпаки. Навіть там, де громадянам треба повідомити про їхні права, все чомусь покрито грифом секретності. Одна моя знайома через отаку “державну таємницю” ледь не померла з голоду зі своїм немовлям, бо у соціальній службі їй не повідомили, що як матір-одиначка та ще й сирота має право на пільги і грошову доплату.
Але що це мене занесло? Мій же випадок не міг призвести до смерті. Щоправда, ув’язненням таки погрожували. І якби це тривало й надалі, то ще не відомо, чи не опинилася б я коли не у буцигарні, то на лікарняному ліжку — точно. Адже повсякдення і так нам підкидає чимало неспокою й тривог. А біда, що прийшла в наш дім разом з війною, взагалі косить сердечними недугами людей вразливих та небайдужих. На мене ж, мов той невгамовний коршак, дурно й пусто, як мовиться, напосівся якийсь “руській” банк. Від, вибачте, дебільних “есемесок” та дзвінків, здебільшого у неробочий час доби, не стало спасу.
“Матусар Тетяна Борисівна, у разі несплати боргу 392 грн. за КД протягом 2 днів, вашу справу буде передано колекторам...” “...на вас буде відкрито карну справу за ст. 190 ККУ “Шахрайство”. “Банком Рус. Стан. (ось так грамотно, до того ж уже після перейменування — авт.) принято решение о продаже вашего договора 3-м лицам (коллекторским компаниям)”. Останні, до речі, у нашій державі вже заборонені законом. “Матусар, вы подозреваетесь в мошенничестве... (не выход на связь, ложные обещания об оплате долга). Информация получена от вашего окружения это подтверждает. Против вас будет подан иск на возбуждение уголовного дела по факту нарушения 190, 192, 222 ст. УКУ. Документы подготовлены юредическим отделом...” “...Взыскание может быть наложено и на имущество, которое является общей совместной собственностью семьи...”
Можете лише уявити мій (законослухняної людини, яка навіть за комунальні послуги боїться невчасно розрахуватися) стан, коли повідомлення подібного змісту почали надходити вже й посеред ночі. А телефонували з регулярністю через два-три дні, як писала вище, у будь-яку пору доби. Коли зрідка по той бік слухавки був не запис, а обзивався працівник банку, я вже не просила — благала з’ясувати, чому мене, НЕ МАТУСАР ТЕТЯНУ БОРИСІВНУ (!), безпідставно, але так немилосердно тероризують. У відповідь рускім язиком обіцяли все владнати. І через кілька днів знову надходив черговий “привіт” від “улюбленого” банку. Хіба не дурдом?
Врешті-решт запропонували стати... кілером
День видався кепським ще з самого рання — прихворіла. Аж раптом задзвонив “мобільний”. Номер незнайомий. Звісно, беру слухавку. Та, виявилося, це знову за душею “боржниці”. Не стримуюся і кидаю у відповідь, що звертатимуся до правоохоронних органів. На що мені чемний хлопчина (о, диво з див у цій установі!) порадив ліпше спочатку піти у відділення “Форвард банку” та написати заяву, і навіть підказав, за якою адресою воно знаходиться. Незважаючи на нездужання, замість поліклініки плентаюся до банку. Переступаю поріг, у залі майже порожньо: чотири працівниці на своїх робочих місцях та два відвідувачі. Підходжу до вільного оператора (чи як їх там називають) і коротко переповідаю суть справи. Мені показують на двері — мовляв, станьте у чергу. Перепрошую і кажу, що маю обмаль часу, до того ж і клієнтів практично немає. “Єслі спєшітє — придьотє в слєдующий раз!” — чую окрик у відповідь. Ледь стримуюся, щоб не перейти на спілкування у такому ж тоні, та, зрештою, добиваюся свого — пишу заяву. Під образливі на мою адресу коментарі з боку представниць цієї “поважної” фінустанови.
Одначе мої відвідини відділення виявилися для банку чи то “Русский стандарт”, чи то “Форвард”, як укус комара для слона — телефонний шантаж з присмаком терору не припинився. Ні за тиждень, ні за два, ні за місяць...
Чергову розмову безцеремонно обірвала (зізнаюся) я. Коли почула від працівника банку таке: “А ми вот вам дадім телефон етой Матусар, і разбірайтєсь с нєй самі...”
Наступного ж дня я пішла “разбіраца”. У міліцію. Там у своїй заяві й виклала усе, що накипіло. І знаєте — диво сталося: не відаю, чи назавжди, та все ж мене залишили у спокої.
Тож моя всім дружня порада: не зарікайтеся від суми, від тюрми, бо так гласить народна мудрість. А заразом і від банку — так кажу вам я. І коли, не дай Боже, і вас спіткає така ж напасть, то мерщій до правоохоронних органів — вони знають, як впоратися з цією заразою.
Gismeteo 
