Печаль, така глибока, ніби осінь, огортає не лише душу, а й тіло. Крадькома торкається холодом щоки, тривожно дихає у потилицю. Хочеться заплющити очі й зіщулитися — від остраху. Але так само хочеться негайно розвернутися і добре роздивитися, хто ж то дихає там так холодно?
Та навколо — пустка, ні душі. Лиш у хащах, якими поросли покинуті хати, стогне вітер (о, то це, певно, у нього такий зимний подих?..)

Ішла селом, і нікому «Добрий день!» не сказала...
Я була у Крутих Бродах і Баранівці двічі. Перший раз — коли снігом щедро засипало все навколо. Білосніжний килим надав селам якоїсь урочистості. Краса була невимовною. І — недоторканою. Надійшла вже обідня пора, а по засніженій дорозі тяглася лише одна вервечка слідів. Це соціальний робітник Марія Петрівна Левчишина пішла до своїх підопічних. Ось тобі і всі перехожі. Але над коминами вилися бадьорі димки, тож на душі ставало трохи затишніше.
А вдруге я була у цих селах десь через місяць, коли сніги давно стекли водою, і їхню білосніжність змінив гнітючий колір торішнього опалого листя, покривши усе навколо песимізмом. Дуже боляче було бачити покинуті обійстя. Ще більший жаль викликали руїни колишніх фермських приміщень (особливо новозбудованих) — тут колись вирувало життя. У 80-х роках, розповідала Людмила Миколаївна Мельник, секретар Баранівської сільради, у колгоспі було працівників більше, ніж нині мешканців у двох селах. А їх є 245 (88 — у Крутих Бродах). Минулого року у цих двох селах не народилася жодна дитина, померло ж семеро чоловік. А з початку цього року відійшло у вічність уже четверо.
Мають на два села аж трьох школярів: братів Сашка (шестикласник) та Богдана (другокласник) Швеців та першокласницю Євгену-Марію Федорин (діти щодня їздять на навчання у Сутковецьку школу). Тож дитячий гомін на їхніх вулицях рідко почуєш. Проте на новорічні та різдвяні свята фактично черга утворюється: усі хочуть, щоб Сашко та Богдан прийшли до них посівати...
Зареєстровані у них і шестеро діток, яким ще не виповнилося шість років, але тільки й того, бо проживають усі в місті. Сюди ж, як і інші діти, з’їжджаються до бабусь й дідусів на літо, і тоді, на щастя, село оживає... А в осінньо-зимовий період, як кажуть, мало не абсолютна тиша на вулицях. І, як сумно жартують працівники сільради, лисів уже більше, ніж людей.
Так, розповідає голова сільської ради Ірина Ярославівна Дорош, недавно прийшла до сільради 82-річна Євгена Іванівна Кухар та й каже, що йшла селом і нікому «Добрий день!» не сказала. Питаю, може, гніваєтеся на всіх? Де там, просто людей не бачила!..
Якби вдихнути життя...
Попри все, ці два маленькі села намагаються виживати. Молодші мешканці (їх на пальцях однієї руки можна перерахувати) працюють на ковбасні, що у сусідньому селі Адамівка. Добиратися до роботи не просто, бо до підприємства аж вісім кілометрів. Але мусять долати шлях, в основному, пішки — а де ще заробити на шматок хліба?
Є у них два соціальних робітники — окрім Марії Петрівни, ще Лідія Степанівна Кравець. Обидві, каже голова сільської ради, виконують свої обов’язки на совість. Так само як і два фельдшери — Євгена Антонівна Чорна та Ольга Петрівна Чорна (вони мають однакові прізвища, бо їхні чоловіки — рідні брати). Є ще у селі, і це дуже радує, відділення зв’язку. І хоч працює воно два дні (з ранку до обіду) на тиждень, але для селян це велика розрада, бо навіть є де зібратися і людей побачити. Між іншим, мешканці двох сіл передплачують 150 примірників періодики. І Галина Михайлівна Тарнавська (вона ж і начальник відділення, і листоноша) регулярно розносить газети та журнали, долаючи шість кілометрів лише в один кінець села. Зарплата, звісно, мізерна, адже оплачуваних робочих годин дуже мало. Лише пенсію спробуй рознести вчасно, щоб вкластися у ті самі години. А, окрім того, ще рахунки на газ, електроенергію. І багато хто зі старших людей просить листоношу ще й на лічильники дивитися, аби правильно записати ті показники, не помилитися. І ще й замовить якусь консерву принести, чи вафлі (щоб життя хоч якось засолодити), чи пляшку олії... І Галина Михайлівна йде, несе, сумлінно виконує свою роботу. Я б сказала, життя несе із собою у кожну оселю — як лелеки приносять в Україну на крилах весну.
До речі, лелечі гнізда дочікуються своїх пернатих мешканців і в Баранівці, й у Крутих Бродах теж. Долаючи тисячі кілометрів, стираючи до крові крила, птахи повертаються додому, на Батьківщину. Їм тут найліпше, вони народжують тут своїх дітей. Вічний поклик любові. Вічний потяг до рідної землі, яка й узимку для нас тепла на дотик. Можливо, саме тому, у Крутих Бродах дві молоді родини придбали два обійстя, де перебудували хати, впорядкували усе. Вони там постійно не живуть, але приїжджають на вихідні, на літо, вправно господарюють. І так, скажу вам, тішать око ці доглянуті подвір’я, і так радісно стає, що, можливо, ще є шанс вдихнути нове життя у помираючі села. Бережеш це почуття радості, боїшся втратити, аби серце від туги не розірвалося...
Поки що ж... Поки що їздить у Круті Броди (через Баранівку) автобус тричі на тиждень з Ярмолинець. У Баранівці працює магазин, де всякого товару досхочу. А в Крутих Бродах сільська рада організувала торгівлю з лотка. Й один раз у тиждень завозять туди п’ятнадцять буханок свіжого хліба — зазвичай вистачає усім. Окрім хліба, є ще там інші товари першої необхідності.
Так хочеться — понад усе! — щоб жили наші села. Щоб народжувалися там діти, виростали, вчилися, працювали на рідній землі. Щоб не шукали кращої долі по чужих світах. Хіба ми так багато хочемо — гідно жити у своєму домі?..