Щоразу, проходячи повз величезні складські приміщення, побудовані ще за радянських часів, намагаюся пригадати, що в них зберігалося, поки не перейшли в приватні руки. Нині вже й не вгледиш — що там, бо обросли парканом. А тут, як пригадує моя бабуся Євгенія, колись була велика заготконтора, відома на всю область і за її межами.

«Невелике селище Чорний Острів раніше було районним центром. Часи, звісно ж, були нелегкі, та керівництво району докладало максимум зусиль, аби воно розвивалося. Люди мали можливість влаштуватися на роботу, заробляти собі на прожиття. Як у великому вулику, чувся рух зусібіч, бо було вдосталь підприємств і організацій», — розповідає Євгенія Леонтіївна.
У селі Мар’янівка, що межує з Чорним Островом, збудували великі складські приміщення, де розмістилася заготівельна контора. До довжелезних складів підвели залізничну колію для відвантаження продукції.
Заготовляли тоді все, як пригадує бабуся. Бо на колгоспних полях висаджували різні овочі: капусту, моркву, буряк, огірки, помідори, картоплю. Все це звозили в заготконтору, де потім сортували (перебирали вручну), складали в спеціальну тару для відправлення за призначенням.
На території заготконтори досвідчені працівники власноруч виготовляли дерев’яні діжки, що наповнювали квашеною капустою, яку тут же й квасили жінки. Далі діжки забивали кришками й, завантаживши в вагони, доправляли в різні куточки України.
«Особливо мені запам’яталася пора, коли заготовляли свіжі огірки, — з посмішкою розповідає бабуся. — Які ж це були пахощі, коли проходила повз склади... Аромат свіжого кропу та часнику наганяв апетиту неабиякого...» До речі, працівниці, які тоді займалися квашенням і солінням, пропрацювавши багато років, робили високоякісний продукт харчування, що дуже цінувався за межами області.
 Майже в кожному колгоспі колись утримували птицю, зокрема курей. Тож яйця також збирали й звозили в заготконтору. Їхнім сортуванням займалися виключно жінки. Треба було їх оглянути, скласти в паперові лотки, а потім — в ящики. Робота, як то кажуть, потребувала ретельності й обережності», — наголошує Євгенія Леонтіївна.
Звичайно, щоб досягти результатів, треба було важко трудитися. Та завдяки відповідальності й сумлінню тодішніх працівників, виробництво діяло безперебійно.
Багато років у заготконторі пропрацювала заготовачкою Надія Пилипівна Банашко, уродженка сусіднього села Рідкодуби. Вона вже давно на пенсії. А раніше навіть у селі приймала від людей різноманітну продукцію. До прикладу, ті, хто не могли вже фізично подолати п’ять кілометрів, щоб дістатися до заготконтори, зібравши чи то лікарських трав, чи молока, чи навіть хутро кроликів, приносили додому пані Надії. А вона, в свою чергу, на місці розраховувалася з ними. Така схема збору продукції була досить зручною насамперед для людей, бо вони отримували на руки «живі» гроші. І так тривало багато років...
«Аж тут, як грім серед ясного неба, все почали закривати, розбирати... Склади спустошили. Вагони стояли порожні, а колії заростали бур’янами... І заготконтору врешті закрили, та й не тільки її... Почало занепадати виробництво, яке було в той час. І лишень вітер висвистував у порожніх складських приміщеннях», — каже Євгенія Леонтіївна.
Багато місцевих жителів пам’ятають часи розквіту, розбудови і часи занепаду... Була потужна швейна фабрика, хлібопекарня, молочний завод... Та ключове слово, на жаль, було...

Довідково: Восени 1939 року політичне керівництво СРСР прийняло рішення про організацію у західних областях України заготівель сільськогосподарських продуктів. Згідно з постановою ЦК КП(б)У і РНК УРСР, у регіоні почали діяти обласні управління Наркомату заготівель СРСР, а також відповідні органи при споживчих спілках: заготуправління в областях і заготконтори — у районах. У селах відкривалися приймальні пункти «Заготзерно», «Заготсіно», «Заготхудоба», «Укрптахопром» тощо.
Проте споживча кооперація України, розвиваючись майже без використання досягнень науково-технічного прогресу, вичерпала себе на кінець 80-х років. І подальших можливостей розвитку на цьому шляху не було, тож галузь опинилася в стані кризи.