Доброго дня, дорога редакціє. Оце вперше вирішила написати: дощ за дощем, тож, на превеликий жаль, є у незвиклого до відпочинку селянина час. Адже зазвичай від весни до пізньої осені клопотів у сільських жителів хоч відбавляй.

На найулюбленішу свою справу – читання газет –відводила час уночі. Втім не рятівний відпочинок у нинішніх дощах, а справжня згуба. Ллє-періщить без упину. На городах хоч рис вирощуй. Вода стоїть – не влізеш. А потім як засклепить! І вже не треба ходити до ворожки, аби здогадатися: лишиться цього року той і так кинутий напризволяще селянин без городини, а де град добряче цвіт вибив, там і без садовини. Але я ще не про те. Хочу поділитися своїми міркуваннями стосовно доцільності, ба, вірніше, рентабельності, утримання корови, яка колись вважалася годувальницею.

І навіть не дощі причиною, що важко біля неї ходити. Ті просто сіна не дають заготовити-зібрати. А от державна політика повністю спрямована, аби збували господарі отих годувальниць, пускали під ніж. Бо аж надто дорогі для селянина (!) ті молоко, сметана, сир. Ще й приймають молоко за безцінь! Найвища ціна – по 4,5 гривні за літр, при тому, що найдешевший літр газованої води – шість гривень, а буцім якіснішої, чи то смачнішої, чи від виробника відомішого, то взагалі двадцяти гривень сягає, це несолодкої і без згубних консервантів. Та й молоко, вірніше перегін (хіба справжнє до прилавків потрапляє), у магазині далеко не дешеве: нижче двадцяти гривень не знайдеш. То хто більше праці вкладає, аби молокопродукти до споживача потрапили: оті натруджені господарі, які вдосвіта встають, поночі лягають, від стійких “парфумів” відмитися не можуть, зривають руки, спини відрами, веретами, тачками, лопатами, чи заготівельні й переробні підприємства, де все механізовано? Ні, ми, звісно, розуміємо, що там встановлене супердороге устаткування, обладнання, сплачуються відповідні податки й зарплатня працівникам. Ну, але ж не такою разючою має бути та різниця!!!
Діти мої у місті проживають, сварять мене, аби теж продала корову, бо жаліють того дармового труда, хвилюються за моє здоров’я, а я таки вперто хочу, аби мої внуки їли натуральну молочну продукцію, щоб здоровими зростали. Хіба знаю, що у тім магазиннім сирові, сметані чи маслі? Хоча відверто зізнаюся, важко мені біля неї ходити. Худоби у селі, в порівняні з минулими роками, залишилося мало, тож череди вже давно нема. Нормальних пасовищ теж не залишилося, бо чи не всі площі орендовані, тож паші геть обмаль. Потрібно чималий шмат кукурудзи насіяти, аби ще зеленою щообіду Зірці жати, буряка теж немало обробити, щоб весною-влітку їй гичку ламати, а взимку сам буряк терти. А що вже сіно важко дається: зори, закультивуй, засій, викоси, згорни, погоди в неба заслуживши. Це ж, не кажу вже про важко, дорого! Жому на зиму купи – анітрохи не дешево! У селі колись можна було за могорич людей згодити допомогти складати сіно, бо несила його згорнути, звезти, на горище скласти. Нині у селах одні пенсіонери залишилися. А якщо молодь є, то вони або самі землю орендують – їм за власними роботами комусь допомагати просто ніколи, або вже спилися так, що похмелятися, звісно, не проти, та от працювати вже не для них. Ліпше, люби Боже правду, вкрасти що не так лежить, а у спорожнілих хатах нині багато лежить не так, тож здають його у металобрухт чи за пляшку міняють, чи на грядках “попорають”, вирвавши часник і цибулю…
Встаю о п’ятій ранку, поки вигорну гній, помию Зірку, їсти в ясла принесу, води напитися відрами наношу, подою, молоко проціджу, на дорогу виставлю, щоб по 4,50 здати, стільки ж бо на свої потреби не використаю. Корівку на пасовище вижену. В обід, і ввечері те ж саме, окрім, що молока не здаю. А тоді добрих півгодини відмиваюся.
А крім корови, повно ще живності і городів. Тож глянути вгору ніколи. Дзвонить онука, просить на випуск до неї в садочок приїхати, а я корову залишити не можу. Ображаються онуки, та й у самої душа розривається, а що вдію? Поїхати кудись хоча б на день, не кажу вже про повноцінний відпочинок для усіх, хто корову має, – мрія нездійсненна.
Щоднини меншає у селах худібки, зорганізовують селян у кооперативи, у селах, які ще не стали на стрімкий шлях вимирання. Перейдуть, певно, українці, на пальмове імпортне молоко – воно буде для нас дешевше. А чи корисніше, запитаєте? А хто коли дбав про користь для пересічних українців?