І саме з межі, на якій розгорілася чергова суперечка між сусідами, розпочну довгу й дуже заплутану історію, яка, напевно, не скоро закінчиться…
 До редакції «Подільських вістей» із листом звернулася жителька села Радівці Деражнянського району Світлана Семенівна Кузьмук. 85-річна жінка зі сльозами на очах просила допомоги, бо, за її словами, вже несила терпіти «знущань від сусідів», які постійно конфліктують з нею, ображають і навіть вчиняють фізичне насилля. Вона приїхала з фіксатором для руки, стверджуючи, що отримала травму в ході чергової суперечки з ними. Тож, аби розібратися в цій ситуації, ми, звісно ж, вирушили в Радівці, щоб поспілкуватися і з сусідами пані Світлани, і з односельцями, і зі старостою села. Наші відвідини співпали з приїздом правоохоронців, які прибули до Світлани Кузьмук та її сусідів. Та про все по порядку…

 Світлана Семенівна привезла в редакцію купу різних документів, довідок, посвідчень, заключень медиків, старі фото. А ще скаргу від її імені на 12 пожовклих листках, датованих 1986 роком, адресовану Голові Верховної Ради УРСР В. С. Шевченко. В ній вона розповідає про своє дуже складне становище і просить допомоги. Пані Світлана розповідає, що її мати Кузьмук Марія Карпівна, отримавши в 1933 році направлення на роботу завідуючої млина в село Радівці, разом із своєю матір’ю Кузьмук Харитиною Фомівною переїхали з Вінниччини. Тут вони придбали будинок на дві половини. Наступного року Марія Карпівна вийшла заміж за Маньяка Семена Івановича і переїхала до Козятина. Проте, через ув’язнення Марії, над донькою Світланою оформила опікунство її бабуся і забрала до себе в Радівці. Після в’язниці мати повернулася в Радівці та знову вийшла заміж за Костянтина Романюка, який невдовзі потрапив за ґрати (звинувачення, які містяться в листі, не підтверджені жодними документами, тому до уваги їх не беремо). А далі мати Світлани бере на квартиру громадянина Омеляна Коваля, який, за словами авторки скарги, мав негативний вплив на неї. Тож невдовзі Марія Карпівна в судовому порядку вирішує добитися визнання, що Світлана не є її рідною дочкою. Апелюючи, що це рідна дочка її сестри Тищенко Анни Карпівни. Вінницький обласний суд виніс рішення на користь позивачки. Тому за вироком Феміди Світлана Семенівна Маньяк насправді Тищенко Марія Петрівна.
А далі події розгорталися таким чином: до дев’ятнадцятирічного віку Світлана проживала разом із бабусею в половині будинку, з якої (через неосвіченість бабусі) дочка Марія вигнала її разом із Світланою на вулицю. Влітку бабуся із онучкою жили у хліві, тримали навіть маленьке господарство, тим часом «мати разом із квартирантом жили вдвох на весь будинок». Набідувавшись у хліві, завдяки титанічній праці бабусі й онучки, їм вдалося побудувати невеличку хатинку. А мати тим часом разом із співмешканцем теж отримали план на будівництво житлового будинку. Після новосілля вони завели господарку, мали чималу пасіку. За словами Світлани Семенівни, мати мала не зовсім приязні стосунки з сусідами, часто навіть в суперечки втручалися правоохоронці. Вона розповідає, що мати одного разу подала позов до Летичівського суду за начебто зрізане в її дворі дерево на свою матір (бабусю Світлани) і вимагала грошової компенсації. Потім був випадок, коли в матері згорів старий хлів, у якому знаходилося теля (за версією тодішніх сусідів, — уже мертве), тож мати звинуватила Світлану в підпалі та загибелі тварини й звернулася із відповідною заявою до правоохоронців. Дівчину неодноразово викликали до відділків міліції, допитували, влаштовували вдома обшуки. Не витримавши пекла від матері, вона переїздить до Черкас. Та мати і там її знайшла, висунула чергові звинувачення в ухиленні від сплати грошової компенсації, яку ухвалив суд. Тож, за словами Світлани, в неї забрали паспорт та інші документи, які й досі знаходяться в Черкасах.

Після смерті бабусі Світлана проживала в її будинку за заповітом, тримала кілька курок і якось давала собі раду…
Та всі пережиті події, як виявилося, лише початок, бо справжнє пекло для дівчини було попереду.
19 вересня 1983 року вечірньої пори матір Світлани та її співмешканця було жорстоко вбито. Марію вбили в будинку, а її чоловіка душогуб наздогнав на вулиці. В листі пані Світлана розповідає про подружжя, яке проживало в Радівцях і вело досить асоціальний спосіб життя, вчиняло злочини, наругу над односельцями та випивало. Тому через конфлікт, що виник між ними та її мамою із співмешканцем, вони й помстилися, позбавивши життя. «З другої сторони будинку моєї матері стояв заведений трактор, який глушив крики. На її подвір’ї дуже гавкали собаки, так як наші будинки були поряд, я вийшла подивитися, що там діється, — пише Світлана в листі. — Побачивши, як маминого співмешканця наздоганяв односельчанин Гоцанюк, сховалася в будинок. Через деякий час подружжя вбивць прийшло до мене. Вони стукали в будинок і погрожували залізти через вікно. Тож я відкрила, Гоцанюк був увесь закривавлений, тому дружина швидко почала прати його сорочку. Змушували мене, проте я відмовилася їм допомагати приховати сліди злочину». Тіла вбитих знайшли наступного дня в криниці, коли сусід вранці дістав з неї відро багряної води. Прибула слідчо-оперативна група, і Світлану почали виснажувати безконечними допитами. Її заарештував Деражнянський районний відділ внутрішніх справ і, протримавши п’ять діб, навіть не пустив на похорон матері.
Після всіх страшних подій почалося відчуження державою майна покійної матері Світлани і передача його у спадок (з порушенням законодавства, як написала Світлана) зятю та дочці Омеляна Коваля (співмешканця матері) — Анні та Дмитру Шандрам. Отож після судового засідання вони стають власниками всього рухомого і нерухомого майна.
За словами Світлани Семенівни, зять Шандра зі злістю дивився на неї і навіть одного разу побив палицею, зламавши ребра. Проте й ця справа з часом затихла… Потім Шандра продав хату колгоспу.
До слова, будинок, який збудувала її мати, і хатинка, в якій живе досі Світлана Семенівна, розташовані поряд. Проте з новими власниками, які придбали хату в колгоспу, суперечки точаться багато років.
Староста села Григорій Миколайович Шевчук проживає в Радівцях з 1992 року, тож добре знає всіх жителів. 2000-го року обраний головою села. Григорій Миколайович пригадує, що гострі конфлікти спалахнули між Світланою та її сусідами останніми роками. Бо раніше був навіть час, коли вона складала заповіт на успадкування її будинку сином сусідів. Але потім, розсварившись на побутовому рівні, почали ворогувати. Як виявилося, «заповіт Світлана Семенівна складала не на одну людину в селі», — зазначає староста. Жінка була одинокою, рідня — далеко. Кожного разу староста не лишався осторонь конфліктів і рекомендував сусідам не провокувати одне одного. Світлана Семенівна щоразу апелює тим, що це хата її матері, яку незаконно відібрали. «Певний час пані Світлана (за порадою сусідки) жила в Хмельницькому інтернаті для літніх людей, — розповідає староста села, — але після піврічного перебування повернулася додому. Жінка вже літнього віку, був випадок, коли замкнуло проводку, тож ми оперативно вирішили їй це питання — намагаємося допомагати, чим можемо».
За словами старости, після вбивства матері Світлани Семенівни, за тодішніми законами будинок перейшов у власність колгоспу. Певний час вона стояла пусткою, а потім колгосп розмістив у ній поштове відділення. А через кілька років будинок придбало подружжя Дмитренків — Антоніна Дмитрівна та Володимир Дмитрович. Сільський староста характеризує сім’ю з позитивної сторони: «Антоніна Дмитрівна пропрацювала вчителькою 25 років, зараз на пенсії доглядає за чоловіком, який переніс інсульт (брав участь у війні в Афганістані)».
Завітавши до Світлани Кузьмук, ми застали в її оселі поліцейських, які прибули за направленням, бо вона, за фактом «побиття її сусідами», 31 травня направила в Адміністрацію Президента України скаргу. Зі свідчень потерпілої представнику поліції: «Я стояла в себе біля криниці й запитала в сусідки, навіщо ти скосила в мене стежку. На що Антоніна — сусідка — відповіла, що це не ваша справа. Це було близько 12 години. Палиця була біля неї, вона її взяла та вдарила мене по голові. Я схопила палицю і тягнула за руку, і я впала». Далі події розгорталися таким чином: як зясувалося, самі ж сусіди й викликали поліцію, яка прибула разом із сільським старостою. Після оформлення протоколу пані Світлані запропонували поїхати та зняти побої. Проте жінка відмовилася. До речі, коли представники поліції запитали в неї, чому вона відмовилася їхати з їхніми колегами, Світлана Семенівна сказала,що пішла в льох перебирати картоплю, бо мала здати її. Староста села Григорій Миколайович підтвердив, що коли він із поліцейськими прийшли, вона знаходилася в льосі після «побиття сусідами» й перебирала картоплю. До лікаря (як каже пані Світлана) вона звернулася самостійно. Хоча побої необхідно було знімати відповідно до процедур, які встановлені чинним законодавством. Але жінка вчинила на свій розсуд. Тож тепер вияснити бодай щось за фактом «побиття» її 31 травня вкрай важко, є лише свідчення обох сторін, які, звичайно ж, різняться. Бо сім’я Дмитренків заперечує звинувачення сусідки в побитті.
Світлана Кузьмук наразі проживає з чоловіком на ім’я Петро. Він представився другом її племінника, живе в пані Світлани на квартирі. Чоловік зазначив: «Мені Світлана Семенівна ніколи ні в чому не відмовила, мені її шкода. Коли я тут, то тиша і спокій. Ніяких конфліктів нема. Я не знаю, хто правий, а хто — винен. Але варто лише мені поїхати, все й починається. До мене, до речі, сусіди ставляться добре. Я навіть одного разу їх примирив, хоча витратив на це стільки нервів і здоров’я. Тоня — сусідка (яку звинувачує Світлана Семенівна в побитті) прийшла й допомогла посадити й викопати картоплю. Що я можу сказати про людей, які заради мене переступили через власне «Я».
Звісно ж, у нас була довготривала розмова у присутності старости села з сусідами Світлани Кузьмук — Антоніною і Володимиром Дмитренками. Також до розмови долучилася мати пані Антоніни. «26 років тому ми купили в колгоспу цей будинок, — розповідає його власниця Антоніна Дмитрівна. — Тут до цього була пошта».
Пані Антоніна під час спілкування плакала, пила заспокійливі ліки. Чоловік (після інсульту) сидів збоку, і на очі теж набігали сльози. Вони розповідали, що були часи, коли вони допомагали пані Світлані, чим могли: і з городом, і возили в лікарню, коли їй необхідна була допомога, — намагалися жити мирно й по-сусідськи дружно. Проте тривало це недовго. А потім знову починалися конфлікти. І так роками... Пані Антоніна принесла договір купівлі-продажу будинку, щоб підтвердити, що все здійснено на законних підставах. Вони не знали історії цього дому, просто купили обійстя...
Повертаючись до розмови зі Світланою Кузьмук, яка теж плакала з бандажем на руці, згадуючи роки своїх страждань, ми запитали наостанок:
— Чи згодні ви забути й простити всі образи, суперечки й примиритися?
— Ні, — відповіла Світлана Семенівна. — Цього не буде. Якщо ви мені не допоможете, я піду далі...
P. S. Робити висновки стосовно факту побиття, з яким звернулася громадянка Світлана Кузьмук до редакції — не в компетенції журналістів, бо крапки в цьому інциденті мають розставити правоохоронці.
Хочеться сподіватися, що 85-річна Світлана Кузьмук таки помириться зі своїми сусідами Дмитренками. Минулого вже не повернеш... А є життя тут і зараз, може, варто було б не марнувати його на безконечні суперечки то за криницю, то за межу... Це, по суті, дрібниці. А ворожнеча, яка відбирає здоров’я у всіх, тягнеться роками. І спокою в тих домівках, на жаль, нема нікому...