За давньою народною традицією цьогоріч ми зустрічали свято Івана Купала, яке дуже яскраво засвідчує культурне надбання українців, широчінь душі нашої нації. Слухаючи розповіді про те, яким вдалим, колоритним стало свято в тому чи іншому населеному пункті Хмельниччини, все гостріша образа, біль проймає серце віньківчан. Бо й ми майже кожне свято Івана Купала зустрічали на місцевому ставку, що завжди був окрасою селища й одним із улюблених місць відпочинку жителів.

Проте минулого року через зливи, внаслідок яких зруйнувалася гребля, вода зійшла. Про колишню водойму нагадував лише маленький потічок. Місцева влада запевняла жителів, що ситуація під контролем, що будуть виділені кошти, аби дамбу відновити. Отже, і наш ставок знову милуватиме око, збиратиме відпочивальників.
Минав місяць, два, три... Став потроху заростав, аж поки не перетворився на ліс бур’янів. Тепер це — страшні хащі, від одного погляду на які стає моторошно. Ще на початку грудня минулого року, незадовго до Дня місцевого самоврядування, селищний голова Василь Ананчук в одній із публікацій у вашій газеті на всю область запевняв, що до нового року всі роботи завершаться. Гроші, мовляв, є, погодні умови — не завада роботам. До того часу, відверто кажучи, віньківчани втрачали віру, що наші горе-чиновники спроможні впоратися з такою проблемою. Навіть організували обговорення через Фейсбук. Проте слова керівника нас підбадьорили. Нехай стільки часу втрачено, та все ж свято Купала відзначатимемо на оновленому ставку, думали ми. Бачимо, даремними були ті сподівання. Більше року минуло, а водойма і далі заростає. Спеціалісти кажуть, що відновити необхідне їй середовище, в якому живуть риби, мікроорганізми і т. д., навряд чи вдасться. Занедбаний ставок, який зустрічає нас при в’їзді в селище, і є справжнім обличчям його керівників.

Зрештою, справа не лише у ставку. Проблем, які не розв’язуються, — з лишком. Попри те, що в райцентрі є своя комунальна служба, на старому цвинтарі (навіть говорити про це соромно) — гори сміття. Поховання старі, вже й мало є людей, які за ними доглядають. Територія кладовища поросла деревами, чагарниками, урн чи баків для сміття немає, все скидають на купи. Зусиллями кількох людей, які ще доглядають за могилами, проблему не розв’язати. А владі байдуже і, на превеликий жаль, совість не мучить за таку пам’ять про померлих. Могли б людей організувати для розчищення цвинтаря, та й на те не спроможні.
Ще не забулися часи, коли щотижня у селищі проводилися генеральні прибирання біля приміщень організацій, на вулицях. Все вичищали, підбілювали, ремонтували. Тепер це в минулому — заростають клумби навіть біля будівлі райдержадміністрації, дуже непривабливий вигляд має Алея героїв у центрі. Нема господаря, нема організатора — ось такий висновок напрошується.  
І ще про одне, особливо болюче. Хтось колись вигадав, що наші Віньківці звалися Воньковцями. Це, повірте, ображає усіх жителів, які зріднилися з селищем назавжди, для яких воно — усе їхнє життя. Та, схоже, ота немилозвучна назва сповна відповідає сьогодні. Не приведи Господи, чути той сморід, який розноситься з долини, що неподалік районної лікарні та сирзаводу. Люди вмлівають від тих «ароматів», не мають чим дихати. Вітер розносить ці смердючі до нудоти запахи по всій окрузі. Кажуть, то чи будуть очисні, чи це їх відсутність до цього призводить. Зрештою, не справа людей з’ясовувати, що й до чого. Дайте нам можливість дихати, а не задихатися! Бо, їй-Богу, скинемося по гривні і переселимо усю нашу владу в епіцентр того смороду. Може, відчують, як добре живеться тим, хто змушений терпіти таке сусідство з нечистотами.
Усілякому терпінню приходить кінець. І мовчати про те, у що перетворила байдужість, некомпетентність керівників колись квітучі та неповторні Віньківці, вже несила. Може, замість того, щоб хвалитися про свої липові здобутки, вони дадуть нам через газету конкретну відповідь — коли цей безлад буде усунуто, коли повага і турбота про людей стане головним їхнім завданням?