На нашу землю — реальну і вічну скатерку-самобранку — давно накинули оком ласі до чужого аферисти. Але досягти такої мети їм заважають… — корінні жителі — українці, які є її історичними власниками. Звідси і витікають практичні спроби позбутися їх: довести до передчасної смерті чи до стану, коли вони будуть неспроможні чинити опір. Або ж нахабно обдурити і забрати останнє, що у них залишилося.
Багатоходівка
Розпочалася реалізація цього плану в грудні 1990 р., коли Верховна Рада УРСР прийняла постанову «Про земельну реформу». За умов тодішнього керівництва КПРС («мудрого» і «бездоганного») поява якоїсь земельної реформи вже насторожувала. Адже соціалістичну форму господарювання більшовики оголосили однією з найбільших перемог партії. Вона за їхніми твердженнями «усунула» всі економічні і соціальні проблеми на селі і призвела до «небачених» успіхів.
Проте згодом стало очевидно, що «земельна реформа», запроваджена комуністичною партією і гаряче підхоплена владою незалежної України, — це ретельно спланована багатоходова і тривала у часі дія, метою якої є забрати у корінного народу назавжди найважливішу основу життєвого середовища — землю.
На моє переконання, наслідки від продажу землі будуть для українського народу страшнішими за татаро-монгольську навалу 1240 року і голодомор 1932-1933 років. Бо тоді народ, маючи землю, відродився, а тепер буде позбавлений такої можливості.
Як нас увели в оману
Кожний крок «земельної реформи» був логічним і вмотивованим. Починаючи від 1990 року, впродовж дев’яти років, як і чимало інших громадян, я був введений в оману декларативними обіцянками. А тому, працюючи в державній структурі, в міру своїх можливостей і посадових обов’язків працював над їх впровадженням.
Тому знаю, як ця багатоходова комбінація здійснювалась у часі і просторі:
18 грудня 1990 року Верховна Рада УРСР приймає Постанову «Про земельну реформу». Відповідно до її положень, із земель колгоспів вилучається 15 відсотків площ і передаються у розпорядження місцевих рад для подальшого надання громадянам земельних ділянок для: створення селянських (фермерських) господарств, ведення особистих підсобних господарств, садівництва, городництва.
13 березня 1992 року Верховна Рада України приймає «Земельний кодекс» України в новій редакції. У ньому вже йдеться про приватну власність на землю і «тишком-нишком» про купівлю-продаж.
25 жовтня 2001 року ВР України приймає «Земельний кодекс України» в новій редакції. Більша частина його статей присвячена продажу землі. Це дійство так ретельно виписане, що більше схоже не на закон, а на відомчу інструкцію з проведення торгів. Одна стаття (ст.137) навіть визначає текст оголошення про торги землею. Однак ст. 15 «Перехідних положень» тимчасово забороняє продаж-купівлю, посилаючись на відсутність належної нормативно-правової бази.
Надалі заборону продажу (мораторій) із року в рік переносили (продовжували), посилаючись на цю ж причину. Така непослідовність, швидше за все, була обумовлена зміною правлячої верхівки. Кожній новій владній команді був потрібен час, аби домовитися про розподіл землі між своїми.
10 листопада 1994 року виходить Указ Президента України «Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи у сфері сільськогосподарського виробництва». В ньому очільник держави хоче пришвидшити приватизацію земель і видачу документів на право власності (сертифікати) на земельну частку без виділення їх на місцевості.
8 серпня 1995 року виходить Указ Президента України «Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільського господарства підприємствам і організаціям».
3 грудня 1999 року виходить Указ Президента України «Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектору економіки». Цим документом було ліквідовано колгоспи.
Отож на початку нового тисячоліття земля була приватизована колективними с/г підприємствами і роздана по частках їхнім працівникам.
Лицемірство
Читаючи ці правові документи, не можна не замилуватися показною «щирістю» намірів, «турботою» про людей і «прагненням до зміцнення держави». Словоблуди стверджували, що укази Президента України щодо прискорення земельної реформи видавалися нібито «з метою створення умов для рівноправного розвитку різних форм власності та господарювання на землі, вільного вибору їх громадянами України, посилення стимулювання праці та забезпечення на цій основі збільшення виробництва сільськогосподарської продукції».
Далі пішло впровадження цих документів у життя. І тут почали виникати підозри в нещирості мотивації. Окрім згаданих нормативних актів (постанов ВРУ, Указів Президента), на місця пішли галузеві інструкції. Так, для практичного впровадження «земельної реформи», вийшов нормативний документ Держкомзему України під назвою «Технічна документація по інвентаризації земель», який хоча і не носив грифу «таємно», але і не розповсюджувався вільно.
Я знаю про це, бо у ті часи в штаті облвиконкому займався впровадженням приватної форми господарювання і цього документа не отримав, а потайки ознайомився у приятеля, який працював в обласному управлінні Держкомзему.
Інша мета
Вже цей документ перекреслював задекларовану мету земельної реформи і показував, що мета зовсім інша. Так п. 1.2 «Технічної документації» зобов’язував: «У процесі інвентаризації визначаються ділянки, що використовуються не за цільовим призначенням, нераціонально або способами, які призводять до зниження родючості ґрунтів, їх хімічного і радіоактивного забруднення, погіршення екологічної обстановки».
П. 1.3 «На підставі матеріалів інвентаризації земель та відповідно до ст. 27 Земельного кодексу УРСР будуть вирішуватися питання про припинення користування цими ділянками і передачу їх до складу земель запасу».
Тобто, із земель колгоспу виділялися найменш родючі, а то і зовсім неродючі ділянки (змиті круті схили, скотомогильники), передавалися до земель запасу з наступним наданням цих ділянок для створення селянських (фермерських) господарств та підсобних особистих господарств.
Українці такі землі брали. Ось зізнання одного з них — Анатолія Федоровича Кручика із с. Кальня Деражнянського району: «Я не хочу багатіти, чого так всі чогось бояться в колгоспі, я не хочу їздити на дорогих машинах, не хочу ходити по ресторанах... Я хочу наробитися на своїй землі».
Не скажу, що таких було серед колгоспників багато. За моїми спостереженнями відсотків десять. Чимало інших не відбулися як вільні господарі на власній землі, вони «виснажилися» на крутих горбках і мочарах. Це був перший укіс знищення хліборобського генофонду вже у незалежній Україні.
Позиція гаранта
Ми надсилали звернення до Президента України, Верховної Ради та Кабінету Міністрів: «Просимо відводити до земель запасу землі середньої якості. Без перегляду методики формування земель запасу не може йти мова про розвиток фермерства». Нам не відповідали.
Далі йшли Укази Президента України щодо прискорення «земельної реформи», зокрема, про вільний вихід бажаючих із колгоспів і отримання своєї земельної ділянки — паю. Був відповідний Указ Президента України «Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільсько-
господарським підприємствам і організаціям» від 8 серпня 1995 року, а за ним, як і слід було очікувати, відомчий норматив — «Методичні рекомендації щодо порядку передачі земельної частки (паю) в натурі із земель колективної власності членам колективних сільськогосподарських підприємств і організацій» (наказ Держкомзему України, Міністерства сільського господарства і Української академії аграрних наук від 4 червня 1996 р. № 47/172/48).
Відповідно до цих «Методичних рекомендацій», керівники колгоспів визначали ділянки для тих, хто хотів вийти з колгоспу, а загальні збори колгоспників затверджували виділене своїм рішенням.
Гримаси «класової боротьби»
З подачі Міністерства сільського господарства і Академії аграрних наук в село привносилася сумно-
звісна класова боротьба, але за такими правилами, де клас нових власників не міг нічим себе захистити. Адже виділяли ділянки (паї) голови колгоспів і надавали тим, хто хотів вийти з-під їхнього керівництва. Звісно, що керівники господарств були комуністами. Чи то в них пробуджувалася класова ненависть до сільського «буржуя», або виконавцями були онуки тих активістів, які розкуркулювали селян наприкінці 20-х — початку 30-х років минулого століття, але ненавиділи вони одноосібників люто.
В результаті були віднайдені найменш родючі ділянки і якнайдалі від села. Затверджували їх загальні збори колгоспників. Я бував на таких зборах. Майже без винятку це було сумне видовище (дійство), де учасники зборів (ті, що залишилися в колгоспі) на чолі зі своїм керівництвом потішалися і відверто глузували з тих, хто просив виділити їм земельні ділянки для самостійного господарювання.
Але наш хліборобський генофонд ще не був винищений до решти, і люди ці ділянки брали: таким нестримним було бажання до вільної праці на власній землі. Підбадьорював їх тодішній прем’єр-міністр України Валерій Пустовойтенко. Ось слова з його звернення до селян наприкінці 1999 року: «Селяни, не вірте тим, хто довів до занепаду та запустив наше село! Беріть землю, працюйте та багатійте, і нехай Господь допомагає вам у цьому». Прем’єр-міністр чітко вказує, куди звертатися одноосібнику по допомогу (до Бога). Але уряд не допоміг нічим, залишивши наодинці селянина з сапою і лопатою та кількома гектарами землі. Далі по селянинові «вдарили» високими цінами на промислову продукцію (техніка, пальне, міндобрива) і вкрай низькими закупівельними цінами на вироблену сільськогосподарську продукцію (зерно, овочі, молоко, м’ясо). І таки доконали власників землі: багато передчасно померли, втратили здоров’я, виїхали в інші країни наймитувати. Ті, що залишилися в колгоспі, безнадійно спивалися.
Це був другий етап нищення українського хліборобського генофонду.
«Благодійники»
Поля почали заростати бур’янами. Великі масиви орної землі облогували. І тут з’являються багачі, які беруть у селян землю в оренду. Село їх сприймає як благодійників: чоловік бере твої гектари (паї), обробляє їх, а тобі наприкінці року ще й дає два мішки зерна. Це трохи нагадувало початок 90-х років, коли державне підприємство доводили до банкрутства і товстосум купляв його за копійки. Газети і телевізор переконували селянина, що праця біля землі невдячна, що сільське господарство нерентабельне, тому тим, хто працює на землі, ніколи не бачити достойної плати.
А нашу довічну годувальницю починають прибирати до рук земельні магнати, казково збагачуючись за рахунок хижацького виснаження чорнозему, який наші предки створили за тисячі років важкою працею і високою культурою землеробства. Держава усувається від контролю за збереженням родючості ґрунтів, хоча з технічної сторони такий контроль не складніший за аналіз крові. Мало того, злочинні втрати гумусу в ґрунті починають використовувати як аргумент для впровадження розпродажу землі. Мовляв, бачите, як орендар марнує землю. Ось якби він її купив, тоді він би про неї дбав...
Занепад сіл
Скрізь нав’язувалася думка, що село — це не сфера (місце) існування людини (в нашому випадку — українців), а що це така собі економічна категорія. І люди там не суб’єкти, а технічний придаток на зразок коней. А технологія вирощування продуктів змінилася, стали застосовувати механізми, тож коні тепер навіщо? Коней — на ковбасу.
Селянин, який завше заклопотаний своєю святою справою (сіяти, доглядати, збирати врожай), не зміг розпізнати у цьому великий злочин, не зміг згуртуватися і дати відсіч тим, хто фактично зазіхав на його життя. Він повівся на те, чим його дурили.
Водій маршрутки, довідавшись, що я проти продажу землі, кричить до мене: «Що ви їрундою займаєтесь! Ось мені треба утеплити балкон і тисячу доларів мені потрібні позаріз, а я не можу продати пай...»
Земляки ведуть мову:
— Василю, а може, не будемо продавати землю? Хоч там і небагато платять, але ж вона залишається нашою...
— Дурна ти, бабо! Я, може, перед смертю ще хочу сто грам випити!
Але повелися не всі. Більше запитують таке:
— Ну, продамо ми землю, проїмо гроші, а далі що?
— То що ж виходить? Наші діди і прадіди кров проливали за цю землю, а ми продамо?
Мародери і їхні пособники
А мародери наступають далі. Вони використовують перевірений ще за часів комуністів метод: імітувати ініціативу з низів, щоб самі трудящі маси вимагали продажу землі.
Отож нещодавно прості трудівники, саме ті, що потребують гроші на ліки, на плату за газ, звернулися до міжнародного суду з позовом на владу України, яка порушує їхні права — не дозволяє продавати пай.
Міжнародний суд — річ досить дорога. Прості пайовики фізично не зможуть його оплатити. Але ті, хто готується скупити українські землі, заплатять. Більш того, вони готові заплатити великі суми, аби закордонні судді побачили лише одне порушення (неможливість продати своє майно — землю) і не побачили інших порушень.
А вони не повинні побачити ось що:
— виділення для створення селянських (фермерських) господарств найменш родючих, а то і зовсім неродючих земельних ділянок, всупереч ст.3 ЗУ «Про селянське (фермерське) господарство» (чинному на той час), яка гласить про рівноправність всіх форм господарювання. Виділення неродючих ділянок вже в зародку перекреслювало приватну форму господарювання;
— брутальне порушення Конституції України (ст. 13), яка проголошує землю загальнонаціональною власністю. Землю отримали 6 мільйонів селян, решта 42 мільйони громадян не отримали нічого — їхнє майно відібрали;
— надання права керівникам колгоспів визначати земельні ділянки тим членам господарств, які побажали вийти з колективного господарства і господарювати самостійно;
— позбавлення одноосібника економічної допомоги і залишення його наодинці з сапою і лопатою на виділених йому паях. Це також перекреслювало цю форму господарювання ще до її появи;
— злочинну дезінформацію громадян України, коли в ЗМІ подаються лише оманливі принади від продажу землі і зовсім не показують трагедії селян там, де запроваджено продаж землі (Аргентина, Африка, Казахстан);
— антинародну соціальну політику урядів України, коли основна маса населення багатющої на природні ресурси держави отримує в 4-10 разів меншу заробітну плату, ніж в інших країнах. Порушується право на працю і достойну зарплату, людина переходить в стан фізичного виживання, після чого її можна схиляти до обміну землі — постійного і вічного життєвого ресурсу — на гроші, за які можна якийсь час наїстися;
— обман людей, коли офіційна влада заявляє, що при продажу землі всі громадяни України матимуть доступ до землі, хоча насправді 98 відсотків українців фактично позбавили цього права і навіть 6 мільйонів власників паїв на випадок запровадження ринку землі будуть не суб’єктами цього ринку, а об’єктами, оскільки зможуть лише продати землю — фактично її у них відбиратимуть.
Такі дії по відношенню до корінної нації протизаконні, несправедливі, неетичні і гріховні. Всі релігії світу стоять на тому, що Бог дав землю для життя всім людям, і торгувати Божим даром гріх. А віддати всупереч Конституції України землю одній частині селян, а потім зробити з цих селян злидарів, зробити їх повністю безпомічними, щоб наступним кроком забрати за безцінь в них землю, є мародерством.
Gismeteo 
