«Україна вже є одним з найбільших виробників сільськогосподарських товарів, але вона повинна стати аграрною наддержавою», — ці слова екс-посла США в Україні Джеффрі Пайєтта стали не просто жартом, а трагічним пророцтвом.

В умовах сьогоднішньої структури української економіки сільське господарство стало основним донором валютних надходжень від експорту і одним з небагатьох секторів, які демонструють зростання і приплив прямих іноземних інвестицій.
Безумовно, це свідчить про процеси примітивізації і деіндустріалізації вітчизняної економіки і фундаментальну зміну структури розділу праці. Як не буває аграрних супердержав, так не буває і успішних країн з переважно сільськогосподарським устроєм.
Хоча наші нові «старші брати» з США і визначили супераграрний статус як наше місце в світовій економіці, але на внутрішньому ринку споживання продуктів харчування раз у раз виникають критичні ситуації, то з однією товарною групою, то з іншою. Українська «супераграрна» економіка не може забезпечити навіть саму себе необхідними продуктами харчування і в цьому полягає парадоксальність нашої структури сільського господарства.
Дожилися... їмо вже польське сало
Найбільш показова ситуація склалася з сакральним для українців продуктом — салом. В останні роки країна суттєво наростила обсяги імпорту національного делікатесу. Пік поставок припав на минулий рік: тільки в першому півріччі 2018 року Україна імпортувала продукту на суму понад 14 мільйонів доларів. На виручку українським любителям сала прийшли постачальники з Польщі та Німеччини.

Українські ж виробники за той же період експортували лише одну тонну продукту. Така ситуація склалася у зв’язку з тенденцією зменшення поголів’я свиней в країні і спалахами африканської чуми.
Але проблема полягає і в реакції держави на такі виклики. Неодноразово, про що писали і «Подільські вісті», фермерам не було компенсовано жодної гривні за втрачене поголів’я свиней від епідемії. З таким «державницьким» підходом не дивно, що чимало фермерів, які поєднували у структурі своїх господарств тваринництво і рослинництво, прокляли той день, коли замислили займатися розведенням свиней.
У поточному році фахівці прогнозують рекордне збільшення імпорту картоплі, основними постачальниками якого залишаються Білорусь, Єгипет і Узбекистан. Напередодні новорічних свят з Польщі почалися поставки столового буряка. Що є аномальним, адже в цей період традиційно для внутрішнього споживання повинно вистачати вітчизняного продукту.
Список проблемних товарних позицій можна продовжити, і пов’язано це не так із сезонними явищами, як із хронічними проблемами у вітчизняному сільському господарстві.
За підсумками 2018 року імпорт аграрної продукції в цілому прискорив зростання: у порівнянні з 2017 р. її було ввезено на 17,4% більше; вартість імпорту збільшилася майже на мільярд дол., з 4,6 млрд. до 5,5 млрд. Позицію основних постачальників сільськогосподарської продукції в Україні третій рік поспіль утримують країни — члени ЄС. Вартість поставок з Європи збільшилася — з $ 2,274 млрд. В 2017 р. до $ 2,695 млрд. В 2018-му. На європейські країни припало близько половини вітчизняного імпорту агропродовольства — 49,3%.
Причиною такого стану справ із забезпеченням внутрішнього продовольчого ринку стала низка факторів, в тому числі і самоусунення держави від регулювання ринку, відсутність планування і контролю. Категоріями продовольчої безпеки на керівних верхах не мислять від слова зовсім.
Але якщо розглянути ситуацію уважніше, то суть проблеми криється в системі поділу праці, рівні оплати праці, земельному питанні і банківській системі.
Тваринництво в занепаді
Статистичні дані свідчать: українське тваринництво демонструє тенденцію до скорочення і перебуває в кризі. Цифри говорять самі за себе. За поголів’ям корів: 1991 р. — 24 623,4 тис. ;
 2000 р. — 10 626,5 тис. ; 2005 р. — 6902,9 тис. ; 2013 р. — 4645,9 тис.; 2019 р. — 3332,9 тис. (Без урахування непідконтрольних територій).
У цих умовах вітчизняні переробники стикаються з великими проблемами і скаржаться на брак якісної сировини. В одному з найбільших аграрних регіонів Хмельниччини, до 80 відсотків молока заготовлює населення. У промислових обсягах цим бізнесом майже ніхто не займається.
Найбільш гнітюча ситуація — з поголів’ям свиней, в чому і криється розгадка рекордного імпорту сала. Якщо в 1991 р. поголів’я складало 19 946,7 тис., у 2005 р. — 6466,1 тис., у 2013-му — 7576,7 тис., то в поточному році свинок залишилося... 6025,3 тис. І тенденція до зниження поголів’я, в т. ч. через скорочення розведення свиней населенням, зберігається.
Більш успішна ситуація з птахівництвом: навіть у порівнянні з 1991 р. падіння вельми незначне. Це можна пояснити нарощуванням промислового виробництва птиці, заточеного на експорт: Юрій Косюк ( «Наша Ряба» та ін.) — великий друг екс-президента Порошенка і любитель держдотацій у великих обсягах. Успішність птахівництва — ще приватне і пов’язане виключно з інтересами великого бізнесу, чий успіх багато в чому пояснюється адресним і не дуже справедливим розподілом держдопомоги.
Переробна промисловість як індикатор продовольчої кризи
У рослинництві найбільшої руйнації зазнали цукрові буряки. Статистика по валовому збору буряків красномовна: падінням із 36168 тис. тон у 1991 році до нинішніх 13968 тис. У Хмельницькій області, яка була одним з флагманів переробної галузі, з 16 цукрових заводів залишилося тільки 5.
Скорочення технічних культур автоматично зменшило відсоток переробки і число підприємств, примітивізувало галузь. Сюди ж можна віднести фактичне зникнення такого напрямку, як вирощування тютюну. Сигаретні фабрики і їх інфраструктура знищені, а залишки галузі викуплені іноземними компаніями і переведені на сировинні давальницькі схеми.
Помітну перевагу в рослинництві знову-таки віддано на відкуп експортної групи товарів: пшениці, соняшнику, ріпаку та сої. Це спрощення взаємопов’язане з фактичними розпорядниками землі сільгосппризначення, великими агрохолдингами та агропідприємствами трохи менших масштабів. Проста схема «виростив-продав» цілком заточена під експорт і логіку максималізації прибутку.
Такий вид господарювання вимагає менших витрат, найманої робочої сили, а оборот коштів набагато швидший. Цим і пояснюється зневажливе ставлення до тваринництва великих агрокомпаній, що мають в оренді і власності десятки тисяч гектарів землі. Адже цей сегмент не такий рентабельний, і «невидима рука ринку» лоскоче кишеню приватного агробізнесу, направляючи інвестиції в більш прибутковий напрямок. Наслідки такої ситуації — відсутність роботи в селі і деградація переробної промисловості.
Відсутність стратегії
Критики системи колективного господарства СРСР люблять говорити, мовляв, праця селян тоді не цінувалася, а народ гнув спини на плантаціях за трудодні. Безумовно, та модель не була ідеальною, але яку модель облаштування села запропонували в незалежній Україні? За фактом — ніякої.
Селяни так і залишилися один на один зі своїми проблемами, а їх важка праця направду знецінена. Розповіді про кооперативи і розвиток фермерського руху переказуються вже не перше десятиліття, як казки і міфи. Українське село сьогодні опинилося під ударом не тільки природної урбанізації, а й дрімучого безробіття; воно в полоні вкрай низької оплати як праці, так і створюваних товарів народного господарства.
Цей останній оплот, на якому тримається заготівля молока, сала, м’яса і овочів, загнаний в нікуди із перспективою повного знищення українського вітчизняного виробника-хлібороба. Ті, хто не поїхав за кордон, вже подалися на роботу в найближчій районний чи обласний центр. Для селян залізничне сполучення в селі зараз, як безвіз в Європу для України.
Однак про ці проблеми воліють не говорити вголос. Таке враження, що для вчорашньої і нинішньої влади цих викликів навіть не існує. Але що буде, коли село перестане годувати місто, а приватний бізнес продовжить вивозити зерно за кордон? IT-сектор, яким так сьогодні захоплюються, країну не нагодує. І це факт неспростовний.