Про Дмитра Алексєєва, який господарює у столиці Подільської Швейцарії — Миньківцях, чув багато хорошого і дуже хорошого. А от зустрітися і погомоніти не щастило.
Однак її величність Доля милосердна до того, хто воліє.
Дмитро Васильович навіть зовні виглядає, як постать непересічна і масштабна. Велетенського зросту, кремезної статури і неабиякої сили. Від нього віє рішучістю. Даруйте за фамільярність, з такою фактурою цілком можна претендувати на роль Вернигори і Вернидуба. Але він собі обрав професію хлібороба. Цим пишається і ні про яку іншу не мріє.
У полях засмаг так, що курортникам і не снилося.
Розмова з ним, наче переказ трилера із крутими зав’язками і обнадійливим епілогом.
Як і більшість хмельницьких хліборобів — закінчив Кам’янець-Подільський сільськогосподарський інститут. Разом із відомими аграріями Леонідом Стецюком, Ростиславом Трояном та Леонідом Байталюком, з якими товаришує і досі.
Трудовий шлях розпочинав агрономом на батьківщині в селі Іванківці, а відтак йому запропонували очолити господарство за 10 кілометрів неподалік — у Миньківцях.
Для чого найбільше би знадобилися тамтешні крутосхили, то це для слалому. Ясна річ, не на сільськогосподарській техніці, а на лижах в зимовий період. Ще вони настільки мальовничі, що аж дух перехоплює. Можна милуватися і знаходити умиротворення для Душі. Такі сакральні місця сили, де почуваєшся наодинці з природою і Богом, наснажують:
Б’є крильми у небо щире літо,
сонце появляється з-за хмар…
Це — немов кудись згори летіти —
опускатись в Миньковецький яр.
Незабутнє відчуття на згадку,
тому, хто закоханий в красу:
чепурні і невеликі хатки,
і маленькі люди унизу.
Це — як люлька дідова зі скрині,
чудернацький дух старовини,
річка і заплави у долині
недосяжної згори до глибини.
Пахне вітром, пахне верболозом,
мрії, як земля перед дощем.
Радість не вкладається у розум,
тільки в серці залишає щем.
Про бойове хрещення Дмитро Васильович згадує так: «Миньковецькі землі — це, передусім, — каміння і глина. Привезли мене у жнива на поле, а там три комбайни так застрягли, що не витягнеш. Бери і хазяйнуй. Точніше, збирай урожай чим можеш і як можеш.
Я був затятий і заповзявся не на жарт. Далося взнаки, шо народився у потомственній селянській родині: батько Василь Трифонович бригадир, а мати Ніна Юхтимівна працювала на нормі. Зрештою урожай зібрали непоганий. Але з великими нервовими затратами, які не входили у собівартість.
Роззирнувся на місці і почав внутрішньогосподарську спеціалізацію. І то в тваринництві: 500 нетелів, 500 на відгодівлі бичків, 500 голів дійного стада, свино- і вівцеферма. Почали впроваджувати десятипільну сівозміну. Заклали великий сад. Сьогодні про такі підходи в селах залишилася тільки згадка — поруйновані приміщення і порубані дерева.
Здоров’я цій справі віддав багато. Але за 7 років вийшов за всіма показниками на перше місце в Дунаєвецькому районі. За винятком молока.
Ще три роки поборовся, і з цього показника теж став лідером.
— Скільки землі тоді обробляли?
— 2600-2800 гектарів. Мали свою пекарню, олійню, крупорушку, плодоконсервний цех. Одного яблучного пюре продавали півтори тисячі тонн на рік. Тоді ми розвивали сільське господарство. Усьому давали лад. Люди мали не просто роботу, а пристойні заробітки, гарнішали і ошатнішали села. А тепер заохочують агробізнес. Займаються тільки тим, що дає прибуток.
— Скільки землі обробляєте зараз?
— Всього 560 гектарів. І то на горбах, де родючий шар змиває дощами і талою водою.
— Чому так мало?
— Люди до нас у ФГ «Ілона» просяться зі своїми паями. А ми їх не можемо задовольнити.
Ніде взяти кошти на оновлення технопарку, нікуди здавати вирощену продукцію. Усюди в сільськогосподарській галузі панує непевність і невизначеність. Держава не дає гарантій і не обіцяє реальної перспективи. Працюємо на свій страх і ризик. За таких умов виживають найвідчайдушніші і найвитриваліші.
Багато разів пропонували йти на адміністративні посади, очолювати відомі господарства. Кликали навіть йти у славнозвісні Лісоводи. Я не просто відмовлявся, — випрошувався.
Мені подобається господарювати на малій батьківщині. Тут, як то кажуть, — моя пуповина. Хочеться залишити вдячну пам’ять про себе і щось зробити добре для рідних мені людей. Я у Миньківці вклав багато сил, душі та енергії. Моє фермерське господарство є бюджетонаповнюючим для громади. Без нього вона занепаде.
— Яку перспективу для села Ви бачите?
— Сьогодні щось напевне сказати важко. Але, як і всі його жителі, мрію про відродження колишньої слави. Миньківці були дуже заможним і жвавим містечком.
Однак не все залежить від нас, а й від турботи держави, від депутатів Верховної Ради, від тих хто приймає рішення нагорі. Потрібна програма підтримки фермерських господарств.
— Але там засідають люди, далекі від проблематики села. Олігархів і «голих козаків» поміняли на «грантових хунвейбінів», яких зомбують на тренінгах. Тим би зараз тільки землею торгувати, бо для того аби займатися виробництвом, не мають ні знань, ні досвіду, ні організаторських здібностей. А такі господарі, як Ви, чомусь не йдуть у політику.
— Я за своїм покликанням — хлібороб. Про інший вид діяльності ніколи не мріяв. Понад 20 років мене обирали депутатом Дунаєвецької районної ради, і цього досить. Для мене найголовніше жити і працювати на рідній землі, доглядати її і приносити людям користь.
Gismeteo 
