Ось і збігли літо й половина осені. У наших читачів знову з’явилося значно більше вільного часу. Тому редакційна пошта побагатшала на листи. Різні вони за тематикою, проте однаково цінні для нас. За браком площі деякі з них опублікуємо коротенько, деякі — трішки більше, проте запевняємо — всі вони обов’язково з’являться на шпальтах газети, бо ж «Подільські вісті» — доступна трибуна для кожного з вас.
«Знаєте, що у нашій країні мені болить нині найбільше, окрім війни, звісно? — запитує Тетяна Сорокаліт і одразу ж відповідає: безгосподарність кожного з нас. Ми останніми роками звикли дуже вже багато нарікати. На владу — державну, обласну, районну, місцеву. На сусідів, на родичів, на фермерів, орендарів, на молодь, на пенсіонерів, на котів, на собак, на птахів… Рвемося встановлювати-качати права, проте навіть не згадуємо про обов’язки. Не буду далеко заходити. Візьмімо, так би мовити, верхівку айсберга: сміття. Ні. Не заводитиму мову глобально, про сміттєпереробні заводи і т. д. Почнемо з мінімуму: під’їздів, воріт, узбіч доріг, місць відпочинку. Сумно констатувати, та чимало з нас, прибравши в хаті, під’їзді, подвір’ї, сумочці, авто, сміття кинули, де було зручно, за кілька метрів: хай хтось прибере. А що ж, мовляв, тоді робитиме ЖЕК, інші служби, влада, врешті? Узбіччя наших доріг рясніють використаним пластиком, памперсами, пляшками, обгортками з усякого-всілякого, мішками з гнилою капустою, відходами будівництва… Соромно. А от коли школярів на суботниках залучають до прибирання цього безладу, обурюємося: чого наші діти мають прибирати? Та, певно, тому, що ми ніяк не можемо ні їх привчити, ні самі привчитися, що чисто не там, де прибирають, а там, де не смітять».
Зачепив цю тему й Микола Острійчук з Ярмолинеччини: «Поверталися якось з родиною з Вінниччини додому. Традиційно зупинилися біля траси у Літинському парку. Краса там неймовірна. Озеро, над ним милуються своїм дзеркальним відображенням різнобарвні осінні дерева, затишок. Щокілька метрів облаштовані там зони відпочинку, щоб подорожні могли пообідати-перекусити: альтанки зі столом, лавочками, мангал, сміттєбак — наголошую! Втім чи не біля кожнісінької такої зони — пейзаж: пляшки, коробки, одноразовий посуд, геть по колу контейнера для сміття. Чи то ті, хто це зробив, один раз тут були проїздом, а після них — нехай потоп? Чи то якась секта навмисно це все зі смітників повикидала? Тож ритуал такий: спочатку прибираємо. Хіба лиш там таке? Ні. Звісно. У кожнісінькім парку і сквері, чи не біля кожної лавочки в дворі, чи не у кожній посадці… А ми ще кажемо, що Homo
sapiens».
«Відпочивали цьогоріч на Херсонщині, — ділиться Анатолій Піскун з Ізяславщини. — Хоч і стверджують усі довкруж, що пересічні українці засмагати стали на закордонних узбережжях, скажу: і там вистачало людей. Непоганий у нас сервіс. Хоч і не порівняю, бо навіть паспорта закордонного не маю. Враження, як і належить, різнобічні. Та неприємно вразило наше невміння чи то небажання за собою прибирати. Треба віддати належне відповідальним за пляжі: контейнерів для сміття вистачає, вони на кожних двадцяти метрах. Але далеко не всі знають, очевидно, для чого вони призначені, адже залишають на березі порожні пляшки, огризки кавуна, дині, шкірки з бананів. А що недопалків! Щоранку два метри від берега море кишить ними. Корисні процедури, скажу вам».
«Як вам літо у жовтні? — запитує Петро Мамчур з Теофіпольщини. — Не за горами, отже, глобальне потепління. Праві вчені, не витримує планета нашого хамського до неї ставлення. А нам і далі байдуже. Ми що відмовилися, може, від пластику, штучних квітів, вінків, кульків. Ми день-два з екосумками походили, та й достатньо. А пиво з трубочкою, що чотириста років гнитиме потім у землі, смачніше. Що дітям залишити маємо?».
Дмитро Пилявський з обласного центру б’є на сполох щодо стрімкого вимирання українців: «Помер у мене нещодавно родич. Несподівано. Не хворів. Та я не про те. Коли замовляли-домовлялися за похорон, у бюро ритуальних послуг здивували записи на дошці з прізвищами та кладовищами: у них того дня було п’ять покійників. «Це ще небагато, — повідомила молоденька працівниця, у нас буває по дев’ять-дванадцять». Чого ж ми вимираємо так стрімко? А просто все! За що нам лікуватися, обстежуватися? Та ще й та медична реформа — сам чорт голову скрутить».
А Ніла Петренко пише про каштани: «Заготівельники цьогоріч приймають у населення не лише власне вирощені продукти, а й лікарську сировину. От, до прикладу, за кіло невисушеної шипшини платять десять гривень (потім, самі знаєте, почім склянка сушеної буде), каштани купують по шість. Гадаєте, поведу мову про гаманець заготівельників. Ні. Вони свої гроші заробляють, затрачаючи і труд, і час, і мерзнуть, і мокнуть… Інше важко збагнути. Знаю випадки, коли за здану цілющу шипшину, яку збирали, поколовши, подерши всі руки, купують сурогат. Прикро, що так бездумно, втрачаємо дорогоцінне здоров’я».
У поштовій скриньці ще чимало листів. Друкуватимемо їх у наступних номерах. Пишіть нам, дорогі читачі: і про те, що тішить, і про те, що болить.
Gismeteo 
