Душа хоче позитиву. І знаходить його іноді там, де не сподівається. У нашій глибинці. Ось, приміром, село Йосипівка. Його і на карті віднайти важко. Десь у закутках району населений пункт з трьома сотнями жителів. За тридцятирічної давності даними. Тепер же їх, звісно, ще менше.
І раптом: європейські стандарти в усьому. Багатогалузеве господарство, яке дає роботу не тільки місцевим, але і приїжджим. Офісу може позаздрити будь-який агрохолдинг. Не в значенні помпезності, а в розумінні стилістики, дизайну і символіки. 

Не буду зупинятися на деталях, аби заінтригувати читача. Розповім тільки про кабінет голови ФГ «Династія» Ігоря Василевського. На усій стелі величезний тризуб. Сидиш під ним і ніби приймаєш присягу на вірність Україні. Мимоволі думаєш про державу, а не про своє особисте і шкурне. Металічні поручні вздовж сходів — витвір ковальського мистецтва, а ансамбль з їдальні, адміністративної будівлі і спорткомплексу — просто не вкладається  в уяву. Наскільки все продумане до дрібниць.
— Не повірите, 15 років тому на цьому самому місці стояли кущі, в яких жили лисиці і посеред білого дня крали у людей курей. Майже в центрі села, — згадує Ігор Васильович, — А тепер до нас приїздять солідні гості і фахівці, тож мусимо тримати марку. Поряд з офісом облаштували для них готель.
Все виглядає так, ніби господар збирається зробити глухе село столицею регіону. Але я розумію його і в іншому сенсі: керівник фермерського господарства демонструє, що прагне пов’язати свою долю із Йосипівкою. Тут він відбувся як керівник, тут люди повірили йому і тут він створив таке сучасне господарство, яких у області можна порахувати на пальцях однієї руки. Назва ФГ «Династія» теж символічна. Воно по суті — сімейне. Ніхто нікого не експлуатує. Пліч-о-пліч з Ігорем Василевським працюють два його сини: Юрій та Богдан, дві невістки, дружина, брат Дмитро, зять Григорій, швагро Володимир.
А ще воно пропонує непоганий заробіток кожному мешканцю Йосипівки, допомагає у веденні особистих господарств.
За освітою Ігор Васильович — зоотехнік. Тож опікуватися тваринництвом йому сам Бог велів. Судячи із побаченого, він до його голосу таки прислухається. Охайні і спокійні корівки та жваві і кумедні поросятка тому переконливе свідчення.
ФГ «Династія» утримує 220 корів і 1500 свиней. Збудували ферми практично з нуля, — каже господар, — Сьогодні більшість вважає тваринництво тягарем, а ми розглядаємо його, як соціальний проект. Воно дає зайнятість місцевим мешканцям і органіку на поля.
— Скільки її вносите на гектар?
— Не повірите. Ми розбили орендовану площу на сегменти. По черзі вносимо на кожен, окремо взятий, щороку по 100 тонн на гектар!
Особлива гордість Ігоря Василевського городництво. Вирощують увесь борщовий набір. Постачають у престижні магазини і продають на ярмарках моркву, картоплю, томати, цибулю, буряки та капусту.
Ми приїхали на поле, де жінки сортували городину.
— Покупці із супермаркетів вередливі, —  розповідає Ігор Васильович, — беруть тільки середню. А крупніша і дрібніша залишається. Теж поживна. Ми її віддаємо на благодійні цілі.
Камені в борознах
І тут в нашій розмові почали з’являтися камені у борознах.
— Ніяк не второпаю однієї заковики,— міркує вголос господар, — як у нас все з ніг на голову влаштовано. Здавалося би, можна просто керівникам державних установ і навіть військових частин купувати у нас городину напряму, так, як це робилося 30 років тому. Так ні, крутять-вертять з допомогою посередників. Ті, начебто, з метою уникнення корупції, виграють тендери. Потім приїздять у господарства і стараються купити щось подешевше. Здебільшого некондиційне. Щоб заробити більшу маржу.
У підсумку страждають споживачі і господарі. Зате посередники, які не сіють, не орють і не збирають врожай, —  у плюсах. Виходить, що держава заохочує спекулянтів, а не виробників. Хіба від цього вона стане заможнішою?
Городництво у ФГ «Династія» на крапельному зрошенні.
— Клімат у нашій зоні дедалі стає посушливішим, — розповідає Ігор Василевський, —  Тож мусимо вчитися цінувати кожну краплю вологи. Минулого року їздив за досвідом у Туреччину. Там джерел, річок і ставків мало. Зате є багато артезіанської води. Більшість площ на поливі. І що цікаво, держава повертає аграріям половину від вкладених в урожай коштів.
— А який вони платять податок?
— Лише 2 відсотки від вартості вирощеного урожаю. Я коли про це почув, то сказав туркам, що за таких умов став би мільйонером. А вони за наших, українських, опинилися би голі, босі і простоволосі.
Усі зароблені кошти Ігор Васильович вкладає у розвиток господарства. Мріяв про перспективу. А тепер після трьох місяців діяльності нової влади руки опускаються. Дай «слугам» торгувати землею, аж ґвалт!
— В принципі нинішні стосунки у земельній сфері якось утряслися і всіх влаштовують. Для чого ж затівати пертурбацію? Щоб віддати її іноземцям? Я порахував, та й зі свого гіркого досвіду бачу, що такі дрібні фермери, як ми, не виживуть. Потрібно мати в обробітку мінімум 5 тисяч гектарів. Ми працюємо прозоро. Платимо податки і відрахування у різні фонди, створюємо матеріальні цінності і робочі місця.
Виживе той, хто працював нечесно, хто не платив податків, хто не розвивав господарство, хто думав про власну кишеню, а не про людей.
Зараз при купівлі-продажу землі він гроші вигідно легалізує і буде насміхатися з таких самовідданих трударів, як ми. Я не бачу, щоб керівники держави дбали про виробничників, на яких має триматися її благополуччя. Всюди хвалять заробітчан. Мовляв вони перераховують в Україну іноземну валюту.
— Минулого року — 14 мільярдів доларів, 12 відсотків від ВВП.
— Який від того толк?
— Нинішнього року перекази зменшилися. Гастарбайтери змінили статус і стали імігрантами. Забирають із собою сім’ї. Можливо, скоро у нас не буде ні переказів, ні українців.
— Але хтось повернеться в перспективі. І вимагатиме у держави пенсій та соціальних гарантій. Хто їх їм платитиме, якщо нищать реальне виробництво? Ті українці, які платять у Пенсійний і соціальні фонди, військовий збір і взагалі усе, що від них вимагають?
А може, пора створити українцям і роботодавцям такі умови, щоб припинити втечу працездатних людей за кордон?
За натурою Ігор Васильович — оптиміст. Націлений у майбутнє. Мріяв створити сучасне господарство. Дуже багато опікувався тваринництвом. Про його сміливість свідчить хоча б свиновідгодівельний комплекс і сучасна ферма дійних корів. На ній планував першим в області ввести доїння з допомогою роботів. Однак веремія довкола торгівлі землею поклала його планам край. Низькі закупівельні ціни посередників на сільськогосподарську продукцію напередодні цієї оказії свідчать про змову. Мета її учасників — залишити вітчизняного виробника без коштів. Так би мовити, «обезжирити» його напередодні «роздачі слонів і матеріалізації духів».
— Хто тепер розвиватиме тваринництво? Всі будуть вирізати худобу і вивільняти кошти для купівлі землі. Навіщо ризикувати? — слушно зауважує Ігор Васильович.
— Як буде з роботами?
— Працюватимемо замість них. Я і члени моєї сім’ї.
— Тут один «комік» із нової команди стверджував, що в той час, як Японія, США, Німеччина, Китай та Ізраїль експортують роботів, наша держава постачає за рубіж найкращих з них, —  тобто самих українців.
— Отож бо і воно. А про державу дбати нікому.
Йосипівку ми залишали із суперечливими почуттями. З одного боку, домінувало почуття гордості за таких господарів, як Ігор Василевський. А з іншого, було неймовірно сумно за правителів, які, вочевидь, займаються казна-чим — підвищенням тарифів, міжусобними війнами, піаром, дерибаном, перерозподілом фінансових потоків та бюджету... Тільки не реальним виробництвом і благополуччям людей, які його створюють.