Мені довго не давало спокою оголошення, прочитане якось у нашій газеті. Його текст – у заголовку. Тижнів два чи й більше воно постійно крутилося в моїй голові. І я таки не втрималася, подзвонила за номером. Мені сказали, що корову вже продали. Дуже сподіваються, що в хороші руки. І господині тієї корови вдома вже теж немає – поїхала на заробітки до Польщі. «Залишилася вдома я, її свекруха, – додала співрозмовниця і заплакала. – Син теж поїхав на роботу, тільки в Чехію. Онуки вчаться в університетах у Києві. А мене, стару, тут залишили...»

Отож, власне, матеріал навіть не про корову. До речі, чотири роки – вік корови. Саме так звучало оголошення, і я навмисне його не коригувала.
А про що тоді матеріал, запитую сама себе? А про тих, певно, хто доглядав цю корову і міг би й далі це робити, якби його роботу в нашій державі хтось цінував. І якби рівень життя задовольняв її громадян. Отож про українців, які нині шукають по чужих світах заробітчанського щастя.
УЖЕ ХАТА, МОВ ЛЯЛЕЧКА
Ця пара середнього віку. Обом по 45. Вчать сина на медика – уже на останньому курсі у Вінниці. П’ять останніх років заробляють гроші за кордоном. Спочатку працювали у Польщі. Тепер дружина так і залишилася там, а чоловік поїхав до Швеції. При зустрічах не приховують, що тяжко їм доводиться на чужині. І що понад усе мріють повернутися до рідного дому. Тому й хату за ці роки зробили, мов лялечку. Однак найголовніша мета, заради якої і наважилися податися в чужі світи, – вивчити сина. А син їхній понад усе мріяв хірургом стати. Тож працювати їм за кордоном ще років п’ять як мінімум. А потім, уже часом у самих така думка закрадається, хтозна, чи захоче їхній син на роботі в Україні залишатися. Хіба на кілька років, аби руку, як кажуть, набити. А там, дивись, і сам за кордон вирушить. А що, світ широкий...
СВІТ ШИРОКИЙ...
Так, світ широкий. І це, зрештою, природний процес. Бо ті самі чехи, словаки, серби і поляки мігрують далі углиб Європи. Їх приваблюють Великобританія, Німеччина, скандинавські країни. Ми ж їдемо до них. І з кожним роком все більше країн відкриває все більше легальних робочих місць для українців. І місця ці займають наші з вами діти, родичі, знайомі. Часом думаєш: чи ж усі там помістимося, у тих далеких країнах?
Мій знайомий водій, який добрий десяток років пропрацював на міській маршрутці, уже більше року працює далекобійником у Польщі. І ось перед вереснем забрав туди своїх дружину і сина-школяра. Орендують квартиру, син ходить до школи, вже практично адаптувався. Дружина працює на заводі, отримує 700 євро щомісяця. Він, у свою чергу, – 1500 євро. Вважають, що живуть краще, ніж в Україні. І, чесно кажучи, не знають, чи повернуться на Батьківщину.

Однак поки що процес зворотний – прагнуть за кордон поїхати. І пропозицій від різних фірм – хоч греблю гати. На кожному стовпі пропонують свої послуги. І ось ілюстрація до нашого убогого життя. Автовокзал в одному з райцентрів нашої області. Двоповерхова, громіздка, майже повністю скляна споруда – привіт від радянських архітекторів. Занедбана, облуплена, порожня. Стіни і навіть вікна обклеєні різноманітними оголошеннями. Та домінують, звісно ж, оголошення про роботу в Польщі, Чехії, Німеччині і так далі. Бадьорі обіцянки зарплат 1000 євро й більше. Оголошення висять недбало, багато подертих і розтріпаних.
Перед дверима автовокзалу – величезна калюжа... Мимоволі відвертаєш голову, бо побачене так пригнічує! І чесно, відразу хочеться дзвонити за тими номерами, що в оголошеннях, аби чимдуж звідси!
Це все, що нам залишається?
Та хіба від себе втечеш?
РИБА ШУКАЄ, ДЕ ГЛИБШЕ
І насамкінець таки повернемося до наших корів. В одному із сіл Кам’янець-Подільського району жила жінка, молода, енергійна, працьовита. Хотіла чесно заробляти гроші, аби заможно жила її родина, аби дати гідну освіту дітям. Вона доглядала десять корів, кілька бичків. Здавала молоко. Кілька років так працювала, разом із чоловіком, авжеж. І мовчки терпіла практично знущання над ними, коли молоко приймали за ціною мінеральної води. Але коли молоко стало дешевшим за воду, – не витримала. Спродала худобу та й поїхала на заробітки до Італії. Дуже боліло серце за дітей. Але тепер вони з нею, у тій далекій Італії. І, приїжджаючи до рідного села, вона розповідає усім, що мов на світ народилася. І дивується, чому не зробила цього раніше. Вона має прекрасний вигляд, впевнена в собі і своєму майбутньому. Діти її готуються уже здобувати там освіту.
Досі немає офіційної статистики про кількість українців, які працюють за кордоном. Однак усі знаємо, що кількість ця вимірюється мільйонами. І мільйонів цих ставатиме більше. Адже ніхто й не збирається дбати про те, щоб ми мали можливість гідно заробляти у своїй державі.
Більше того, буквально днями довелося чути по телебаченню виступ одного з депутатів фракції «Слуга народу». І знаєте, що пропонується для вирішення теперішньої ситуації, коли українці масово виїжджають з країни? Виявляється, ніхто й не думає зупиняти цей потік. Пропонується... подумати про залучення до нас дешевої робочої сили з країн, де економічна ситуація ще гірша, ніж у нас.
Що ж, продаваймо останні корови і готуймося зустрічати ще більш злиденних, ніж ми.
Як вам перспектива?