Часто можна зустріти твердження, мовляв, всі виступаючі проти земельної реформи (читай — продажу землі сільськогосподарського призначення) ратують за збереження існуючої моделі земельних відносин. Але це груба маніпуляція і спроба представити критиків реформи ретроградами і примітивними критиканами нібито прогресивних нововведень.

У цій публікації ми поділимося з читачами деякими міркуваннями щодо того, якою має бути справжня реформа земельних відносин. Ми також запрошуємо до відвертої і широкої дискусії на шпальтах нашого видання усіх профільних спеціалістів, шановних аграріїв краю і просто небайдужих громадян, які мають власну, конструктивну точку зору.
Сліпота реформаторів
Як ми раніше підкреслювали, ідеологи відкриття ринку землі готують реформу, навіть не володіючи повнотою інформації про кількість, якість ресурсів орних земель у країні. Наразі стоїть завдання у представників влади зібрати інформацію і створити земельну карту України тільки до кінця наступного року. М’яко кажучи, реформатори бредуть наосліп.
Спробуйте, наприклад, отримати інформацію про кількість орних земель і про її фактичних користувачів у своїй області. Це досить скрутне заняття. Наприклад, автор цих рядків вирішив зібрати дані про землекористувачів у Хмельницькій області.
Хмельниччина — це середньостатистичний, цілком показовий аграрний регіон України для медійної оцінки структури гравців аграрного бізнесу країни.
У департаменті агропромислового розвитку облдержадміністрації, володіють тільки приблизними даними про кількість землі, яка обробляється різними агрофірмами, холдингами і фермерськими господарствами. Ці дані департамент намагається акумулювати неформально, хоча б для власного розуміння і оцінки ситуації в області. В їхні обов’язки не входить збір такої інформації, а суб’єкти агробізнесу не зобов’язані її надавати. До 2017 року таку статистику повинні були генерувати підрозділи Держгеокадастру на місцях, але в колишньому Міністерстві сільського господарства, хтось вирішив звільнити регіональних чиновників від такого обов’язку.
З понад 1,2 мільйона гектарів орних земель Хмельницької області, більше 500 тисяч гектарів обробляють найбільші українські агрохолдинги.

Ще близько 300 тисяч гектарів контролюється агрофірмами «середньої руки», які обробляють земельні наділи від 10 до 40 тисяч гектарів. Безпосередньо фермерські господарства обробляють до 150 тисяч. Для розуміння: середнє фермерське господарство має в своєму розпорядженні 120-130 гектарів (фермери, які обробляють 300-500 і більше гектарів, вважаються великими, але їх кількість мізерна). Ще приблизно 300 тисяч гектарів – присадибні ділянки, паї, які не здають в оренду або обробляють «одноосібники». Сюди ж належать земельні ділянки, які, так би мовити, «зависли» (по таких паях йдуть судові розгляди про право власності або, наприклад, за ними очікується вступ у права спадкоємців після смерті правовласника).
Як бачимо, близько 60 відсотків орної землі області контролюють великі агрохолдинги загальнонаціонального масштабу, а також міжрегіональні і регіональні гравці, які представляють місцеві еліти. Це співвідношення цілком адекватне загальнонаціональній структурі концентрації прав на земельні ресурси.
Перше завдання адекватного реформування – провести реальну оцінку кількості землі та межі її концентрування.
А що після розпродажу?
Необхідне в обов’язковому порядку проведення державної агрополітики. У планах адептів ринку землі не прослизає і натяку на подальшу стратегію розвитку АПК вже в умовах вільного продажу землі.
Для вибудовування моделі функціонування вітчизняного агросектору потрібна довгострокова програма планування розвитку галузі з чіткими показниками, цілями і розумінням підсумкового результату. Безумовно, це рівень серйозного документа, а не збірки благих побажань і фантазій на кшталт прийнятої «програми уряду». Основи планування потрібно починати з прийняття осмисленої концепції продовольчої безпеки України.
Термін «продовольча безпека» вперше був актуалізований в 1974 році на Всесвітній конференції з проблем продовольства в Римі. У 1996-му продовольча безпека отримала концептуальні положення, ставши складовою загального поняття національної безпеки держави. Вона передбачає умови, при яких всі люди мають фізичний і економічний доступ до достатньої в кількісному відношенні безпечної їжі, необхідної для ведення активного і здорового способу життя.
У більш розгорнутих трактуваннях продбезпеки повинна враховувати такі фактори:
– соціальна доступність достатньої кількості безпечного і поживного продовольства для всіх груп населення;
– гарантії задоволення потреби населення в продовольстві в основному за рахунок вітчизняних продуктів харчування на рівні, достатньому для його нормальної життєдіяльності;
– своєчасне прогнозування, виявлення та запобігання внутрішніх і зовнішніх загроз продовольчої безпеки, мінімізація їх негативних наслідків за рахунок постійної готовності системи забезпечення громадян харчовими продуктами, формування стратегічних запасів харчових продуктів;
– сталий розвиток вітчизняного виробництва продовольства і сировини, достатніх для забезпечення продовольчої незалежності країни.
Згідно з торішнім рейтингом The Global Food Security, за рівнем продовольчої безпеки Україна займає 63 місце з 113 країн, які увійшли до  моніторингового звіту.
У такій низькій позиції України немає нічого дивного. Всі фактори говорять самі за себе – від якості і цінової доступності продуктів для громадян країни до низького рівня забезпечення внутрішнього ринку вітчизняною продукцією. Орієнтація найбільших виробників продукції АПК на експорт затребуваною групи товарів і максимізацію прибутку формує вигляд потворної «аграрної супердержави», нездатною прогодувати власне населення.
Основні концепти продовольчої безпеки повинні стати фундаментом державної політики в галузі АПК. Якщо сформулювати дуже спрощено, то Україна повинна виробляти продукти харчування в кількісному, якісному і асортиментному діапазоні для забезпечення внутрішнього ринку товарами на рівні, близькому до стовідсоткової потреби.
Фундамент вітчизняного виробництва
Опорою виробництва продуктів харчування і насичення внутрішнього ринку повинні стати фермерські та кооперативні господарства. У будь-якій розвиненій країні – хоч з ринком землі (Німеччина та Франція), хоч без ринку (Канада і Китай) – створюються всі умови для плекання «середнього класу» агровиробників. Це питання не тільки виробництва продовольства, але і формування збалансованої соціальної політики розвитку сільської місцевості. Безкраї поля ріпаку якогось агрохолдингу – це соціально-економічна пустеля і деградація сільської інфраструктури проживання.
Безумовно, необхідні мільярди гривень на субсидування і десятки цільових програм для розвитку виробничої інфраструктури сільських кооперативів та фермерських господарств. Тут потрібен філігранний мікроменеджмент стимулювання конкретних видів і товарів виробництва, з чіткою координацією дій центральної і місцевої влади.
Канада, наприклад, точково займається підтримкою виробників яєць, молока, масла, птиці, хутрових звірів і т. д. Слід врахувати всі деталі – від дотування виробництва конкретного продукту і пільгового кредитування до інструментів кооперування аграріїв з виробниками сільськогосподарської машинобудівної продукції.
За прикладами не потрібно далеко ходити. Поки українська влада згортає всі програми підтримки галузі, Білорусь через «Укргазбанк» пропонує доступні кредити під покупку нашими аграріями вітчизняної сільгосптехніки.
Тим часом фермери і кооперативи – це цільова аудиторія вітчизняного сільгоспмашинобудування середнього класу. Фермери не можуть дозволити собі дорогу техніку і обладнання західних зразків. Це органічний виробничий симбіоз, який може працювати за цілеспрямованої державної підтримки.
Важливим елементом вибудовування виробничого каркаса структури АПК можуть стати і створювані державою крупно-товарні тваринницькі комплекси. Умовний радгосп у кожному районі може виступати основним елементом виробничої моделі і структури розподілу праці. Залучаючи до кооперації фермерів (формуючи стабільний і платоспроможний попит на їх продукцію), вибудовуючи політику гарантованої зайнятості в сільській місцевості, держкомпанія буде виступати якорем виробничої стабільності.
Цим сучасним прийомам можна і слід повчитися в Китаю, можна реанімувати радянський досвід «заготконтор», які організовано брали найрізноманітнішу продукцію, вироблену домогосподарствами. Селянам не потрібно буде щоранку штурмувати приміські електрички, щоб весь день простояти на стихійному базарі біля вокзалу в надії продати молоко, яйця або яблука зі свого саду.
Переформатування зовнішніх зобов’язань
Фантазувати на тему ідеальної реформи агропромислового сектору можна нескінченно довго. Особливо якщо не підкріплювати ці міркування джерелами фінансування. Тим часом акумулювати кошти на модернізацію можна за рахунок введення, наприклад, додаткового цільового податку на експорт необробленої аграрної сировини, і уважніше вивчивши податковий потенціал посередників-трейдерів.
Ще одним джерелом доходів можуть стати мита на імпортну продукцію, для якої Україна відкрила безконтрольний «зелений коридор».
Однак введення мит на імпорт, проведення здорової протекціоністської політики в цілому, повноцінний розвиток власного АПК лежать по інший бік «безальтернативного шляху в ЄС». Весь комплекс перелічених заходів – від формування власної продовольчої безпеки до прямої підтримки розвитку фермерського господарства – вимагає від України перегляду або відмови від зовнішніх зобов’язань. І в рамках Угоди про зону вільної торгівлі з ЄС, і в рамках діючих норм СОТ.
Торговий конфлікт США і Китаю – це вістря глобальної геоекономічної сутички, в якій сильні гравці вибудовують індивідуальні моделі протекціоністських заходів захисту своїх економік (в межах і окремих держав, і регіональних об’єднань, і закритих «торгових клубів» міжконтинентального масштабу). Слабким, відсталим і надмірно відкритим економікам відведена малопочесна роль тих, хто оплатить банкет глобального перерозподілу економічного і торгового впливу в світі.
Україна вже оплачує ці рахунки і залишиться в списку боржників на довгі роки, якщо не змінить безперспективний і кабальний вектор зовнішньополітичної орієнтації.