Надрукувати
Категорія: Економіка
Перегляди: 410

Якими ж зворушливими та проникливими є пісні, поетичні твори про українське село. Слухаєш і, здається, твоя душа тріпоче від радості, коли постають перед очима картини мальовничої краси, коли з’являється відчуття спокою, затишку при згадці про нашу національну колиску. Та оці бентежні почуття в одну мить розвіюються при погляді на ті реалії, в яких минають дні більшості наших сіл. І тоді не радість, а тривога, біль, розпач торкаються твого серця, і якась спустошлива гіркота вбиває у тобі всі позитивні емоції.

Хтозна, чи випало б колись потрапити у ці краї, якби не наші читачі, котрі стали переможцями у лотереї, яку проводила для найдавніших передплатників газета. Кількість шанувальників «ПВ» з Городоцького району викликала бажання поспілкуватися з ними особисто, розповісти про долі цих людей. Та заразом ця поїздка відкрила очі на сільську глибинку, дала можливість бодай на трохи занурилися в її згасаюче життя, рятувати яке, на превеликий жаль, навряд чи візьмуться.
Поспілкувавшись з нашими читачами у Варівцях, взяли курс на Нове Поріччя. Правда ж, гарні назви? По-своєму соковиті, з українським звучанням.

Згадую їх ще й тому, що впродовж усього шляху, від одного до іншого, більше не побачили означення жодного села, хоч було їх, мабуть, зо три. Так, зустрічалися дорогою невеличкі зупинки, на даху яких лише дві літери «АЗ». Мабуть, чужі сюди і справді не доїжджають, а місцеві, зрозуміло, й без цього знають, як зветься їх населений пункт. У безіменних селах, повірте, з’являється особливе хвилювання, адже Інтернет «не ловить» і на допомогу Гугл-карт надіятися даремно. Оглядаємося в усі боки, щоб зустріти хоча б когось із жителів – даремно. Село неначе занурилося в сон – жодної живої душі. Петляючи навмання розбитими вуличками, нарешті дістаємося до невеличкого магазину (в попередньому, теж «безіменному», селі він був наглухо зачинений), а тут (о, диво!) дві жіночки розмовляють.
– Куди нам далі, щоб на Нове Поріччя? – запитуємо.
– Поїдете ліворуч – виберетеся на «тверду» дорогу, але то довгий шлях. Ось туди, направо швидше, але чи проїдете? – кажуть.
Чом не сюжет з казки, коли треба вибирати напрямок, ризикуючи в будь-якому випадку. Рушаємо, і вже зовсім скоро робимо висновок, що ці сільські «траси» – не для легковика. Ями, вкриті водою після дощу, ставали «пасткою», що ніяк не хотіла відпускати колеса автомобіля. Рухалися обережно, то встрягаючи в болото, то вибираючись з нього. Повільний рух давав можливість роздивлятися навкруг. Вздовж стільки порожніх хат. Окремі вже зовсім розвалюються, інші – більш-менш придатні для життя, але навряд чи коли воно знову вдихнеться в ці вікна, стіни. Густі зарості навколо покинутих будівель та уздовж умовної дороги наштовхують на думку, що тут можна знімати фільми жахів, бо саме в таких чагарниках, як кажуть, і вовки виють, і всіляка нечисть водиться.
Зараз багато охочих з’явилося зануритися в атмосферу складних умов, екстриму, від якого холоне кров. Недаремно одним із маршрутів обирають Чорнобиль – місто-привид. Побачене ж тут, у черговому «безіменному» селі, повірте, вражатиме не менше. Та й ознаки радянського минулого не стерті з його лиця. Ось на будівлях помічаємо назву вулиці – Фрунзе, яка, вочевидь, пролягає мало не через усе село, а потім з’єднується з вулицею Кутузова. Хочете ковтнути повітря минулого – будь ласка, бо, схоже, вимога зміни подібних назв, згідно з законом, до цієї глибинки не дійшла. А може, то так бережуть пам’ять про «світле минуле»? Цікаво, якби замість бюста Т. Шевченка височів над кам’яною стіною бюст Леніна, чи піднялася б рука понівечити його? Вигляд побитого Кобзаря – це, здається, вершина людської зневаги і тупості. Та чи є до цього кому діло? Бо, схоже, розбитий бюст вже не день – не два, та нікого це, на превеликий жаль, не обурює. Невже в людей і справді все менше людського?!
Аж ось посеред порожньої вулиці з’являється чоловік.
– Що за село? – запитуємо.
– Басовка, – відповідає чомусь на російський манер.
Хтозна, може, у колись мальовничій за всіма ознаками Басівці й справді звучали баси, народ веселився і дбав про майбутнє свого села. Сьогодні ж тут віє сумом, і з нашого, стороннього, погляду, про його завтрашній день вже ніхто не турбується…