Цього листа надіслали до редакції жителі селища Чорний Острів. І йдеться у ньому – про найближчих партнерів усіх газетярів, з якими, як часто наголошуємо, ми в одному човні. Мова – про листонош. Про людей цієї професії часто пишемо на сторінках «Подільських вістей», акцентуючи увагу на особливих рисах характеру, привідкриваючи цікаві сторінки їхньої біографії, розповідаючи про захоплення.

Та саме цей лист звертав нашу увагу, як кажуть, на інший бік медалі, де немає прикрас, припущень, здогадок, а лише «гола правда».
«Наш світ останнім часом змінився так, що переважно кожен думає лише про себе, чужі проблеми намагаються не помічати. Проте така байдужість вбиває багато сфер нашого життя. Тому хочемо порушити проблему, яка є надзвичайно гострою. Щодня перед очима багатьох сільських жителів, які приходять у Чорноострівське відділення зв’язку, страшні умови, в яких доводиться працювати колективу. Взимку – псячий холод, обдерті стіни, немає де присісти. У жінок, які обслуговують людей, руки аж сині, зуб на зуб не попадає. А мусять кожному слово добре сказати, вислухати, щось порадити.
Влітку, якщо жара, сонце шкварить так, що люди вмлівають. Хоч би якісь примітивні жалюзі вчепити – вже було б інакше.
У який куток не подивишся, все облуплене, обдерте, сиплеться, валиться – гірше, як у конюшні. І якби ж не було відвідувачів – ні, тут черги стоять, щоб заплатити за комунальні, отримати пенсію чи переказ.
Якщо людям дозволяють працювати в таких умовах, то їх, здається, і за людей не мають. Чули, що найвищі керівники Укрпошти мають мільйонні зарплати, а сільські листоноші – копійки. Де справедливість? Невже про це можна мовчати? Невже з цим можна миритися?» – завершують листа наші чорноострівські читачі.
– Вже не один рік клопочемо ми про ремонт у приміщенні нашої пошти, бо ж відділення на це кошти не заробляє, – розповідає начальник Людмила Лаба. – Що в наших силах, те й зробили: квітки висадили перед будівлею, порядок наводимо перед нею. Ззовні приміщення має непоганий вигляд, а всередині й справді «катастрофа». І як би причепурювали його – не допоможе.
Фарба на стінах відійшла, потріскала, тріщини на стелі, по кутках, лінолеум позадирався. Ми й досі сидимо в шубах. Оператор взагалі одягає теплі рукавиці, плетені шкарпетки, сто одежок, як кажуть, бо інакше від холоду не врятуєшся, коли весь час сидиш у приміщенні, – розповідає про деталі робочих буднів Людмила Ярославівна. – Вікна старі, зі шпаринами, заклеюємо скотчем, але це мало рятує. Є настінний конвектор, але тепло дає хіба що на півгодини. Уявіть, що батареї, які залишилися від старої системи опалення, розмерзлися.
Ось такі, м’яко кажучи, незручності терплять десять працівників відділення, та й відвідувачі. За підрахунками, сюди можуть звертатися жителі чотирнадцяти навколишніх сіл.
– Ось днями, навіть важко повірити, прийняли майже 200 чоловік, – каже Людмила Лаба. – Ми працюємо з о пів на дев’яту, а чергу займають з семи ранку. Перед Пасхою, до речі, працювали до шостої вечора, вже просили людей, щоб прийшли після свят, бо теж хотіли би приготуватися до Великодня. Селяни поспішають заплатити за комунальні послуги, щоб не назбирувати боргів. Навіть під час карантину йдуть на пошту, з різних потреб. Правда, люди дотримуються дистанції, одягають маски, як передбачено правилами.
Пошта – одна з небагатьох організацій, яка не припиняє роботу в період запровадження карантину. А для багатьох одиноких стариків, інших категорій населення листоноші стали своєрідним порятунком. Багатьом доставляють у дім продукти харчування, пенсії, беруть оплату за комунальні послуги, купують ліки, приносять газети, перекази. Навантаження, зрозуміло, зросло. І хоч офіційно працюють листоноші три дні на тиждень, увесь обсяг їхньої роботи нікуди не дівається, просто його треба вмістити в цих три дні. І хоч негода, і хоч, можливо, на душі тривожно, вони змушені нести на собі кілограми продуктів, інших товарів, бо ж мають виконати план. Чи потрібні комусь ковбаси, які листоноші мають на виконання плану «збути», ініціаторів таких «новацій» мало цікавить. Так само не переймаються вони тим, що у поштових відділеннях відсутні холодильники для зберігання продуктів. Отак походиш в літню спеку з «плановою» ковбасою, і заробітки нанівець.
А знаєте, про що мріють чорноострівські листоноші? Отримувати бодай мінімальну заробітну плату. Бо ж її вкраяли так (мотивуючи неповною завантаженістю та іншими «серйозними» причинами), що і тієї не мають. Отримують, кажуть, по 1200-1300 гривень на місяць. Нехай і півтора набіжить, але ж це не ті зарплати, які дають людині можливість почуватися гідно, а не злиденно. І вже зовсім ці «крихти» не піддаються поясненню відповідно до тих офіційних мільйонів, які отримують київські керівники Укрпош- ти, і про що згадують у листі читачі.
Ось вони, верхи і низи однієї вертикалі, поділеної навпіл глибокою прірвою. Хтось забезпечує «плани», а хтось знімає з цього вершки. Та не про це думають поштарі Чорного Острова, їм би людські умови для роботи, їм би виживати якось у такому складному сьогоденні.